Розділ 13

Катя

Я стояла біля вікна. Скло було запітніле, але мені не хотілося його витирати. За ним було інше життя, інші люди, інші вибори. У цій кімнаті я була ніби законсервована. Тиша здавалася густою та мертвою.

З моменту, як я вийшла з авто, все здавалося дивно затишним. Лобі розкішне, але не кричуще. Раїд зник одразу після кількох коротких слів.

Тіло наче обм’якло. Проте розум навпаки, бив тривогою. Навіщо він привіз мене саме сюди? Що це за місце?
І головне, чому здається, що тут я повинна щось побачити… чи когось?

Я пройшлася кімнатою. Крок за кроком, повільно. На столику стояв фруктовий кошик. На тумбі лежала записка: «Усе для твого комфорту. Раїд.»
Я усміхнулась криво. Цей чоловік вмів все робити правильно, але так, щоб відчуття контролю не полишало ні на мить.

Підійшла до валізи, відчинила її, почала розкладати речі. Дії давали відчуття хоч якогось порядку. Сукня. Парфуми. Щітка. Книжка, яку я, здається, не прочитала й до половини. В кімнаті було надто тихо, тож я увімкнула фонову музику на телефоні — щось легке, джазове. Хоч на мить забути, хто я тут.

Підійшла до дзеркала, провела пальцями по волоссю. Обличчя втомлене, але в очах блищить щось інше. Не зламаність, а виклик.

Знову сіла на край ліжка. Вперлась ліктями в коліна, переплела пальці. Серце билося глухо.

— Я мушу триматися, — сказала сама собі. — Не дати йому побачити свій страх.

Тільки-но я встигла подумати про те, що вечір здається спокійним, як за дверима пролунав стук.

Я здригнулася і інстинктивно випросталася.

— Так? — голос видався міцнішим, ніж я очікувала.

— Це персонал. Вам щось потрібно? — запитав жіночий голос.

— Ні, дякую. — Швидко відповіла й зробила кілька кроків до дверей, щоб переконатись, що нічого несподіваного не станеться.

Після того, як голос зник у коридорі, я знову опинилася сам-на-сам із думками.
І вперше за весь цей час відчула як тут щось чекає. І я маю бути готова до цього. Навіть якщо це минуле, що повернеться у найнесподіванішу мить. 

Я більше не витримувала. Кімната, хай і комфортна, стискала мене з усіх боків. М’який килим, запах жасмину у повітрі, шепіт кондиціонера, усе дратувало. Як клітка з золотими ґратами.

Переодягнувшись у щось зручніше, я накинула легкий жакет і вийшла.
У коридорі панувала напівтемрява, з готельною музикою, що ледь чутно витала в повітрі. Вже починало смеркати, тож м’яке світло настінних ламп робило все ще більш затишним і водночас насторожуючим.

Я йшла повільно, вдивляючись у все довкола. Стильний інтер’єр, приглушені кольори, тиша. За великим вікном виднівся басейн, освітлений зсередини, мов у рекламі. Але не це привертало увагу.
На цьому поверсі майже нікого не було. Надто спокійно, надто тихо.

Спустилась сходами на поверх нижче.
Хол був живішим — кілька гостей, персонал. Я пройшлася повз ресторан, де офіціанти готували столи до вечора. Вітальня. Бар. Невеликий лаунж із книгарнею. Коли в голові все ще вирує, ця картинка виглядає нереально.

І раптом…

— Катю?..

Мене ніби паралізувало. Я повільно обернулась. Голос був знайомий настільки, що серце стиснулося в грудях.

— …Ліна? — вичавила я з себе.

Вона стояла за кілька кроків. У формі обслуговуючого персоналу. Волосся зібране в пучок. Очі круглі, ніби вона побачила привид. Хоча, схоже, саме я і була тим привидом для неї.
Мовчання між нами стало твердим, як скло.

— Ти… що ти тут робиш?.. — її голос зірвався на шепіт.

Я не відповіла одразу. Не тому, що не мала відповіді. А тому, що вона виглядала так, ніби світ раптово перевернувся.
Та я не знала… я навіть не підозрювала…

 — Я не знала, що ти працюєш саме тут. — нарешті мовила я. 

Вона зблідла.

— Ти… — Ліна запнулася. — Як ти тут опинилася?

— Це довга історія. Ти чула щось про сьогодні прибувшого шейха?

Її губи стиснулись. На мить вона опустила погляд, а потім знову подивилася на мене. В її очах була не лише розгубленість, а й тривога. Немов вона знала щось більше. Щось, про що я мала б знати.

— Мені треба з тобою поговорити, — прошепотіла вона. — Але не тут. І не зараз.

Я мовчки кивнула. В голові лунало лише одне: він це знав. Він привіз мене саме сюди. До Ліни. Це було не випадково.

Я йшла коридором, намагаючись тримати себе в руках. Але з кожним кроком ноги ставали важчими. Двері кімнати зачинилися за мною з глухим клацанням і я нарешті дозволила собі видихнути.

Ліна тут. У цьому готелі. Я не вірила у випадковості, але… це вже було занадто.
Раїд усе розрахував.

Я сіла на край ліжка, впершись пальцями в ковдру, наче вона могла заспокоїти, але всередині пульсувала тривога.
Що він задумав? Чому знову стирає межі між моїм життям і своїм контролем?

Минуло не більше кількох хвилин і знову  пролунав стук. Він не чекав дозволу. Просто зайшов. Чіткий, стриманий, мовчазний. Зупинився за кілька кроків, не наближаючись ближче, ніж треба. Але присутність його відчувалась усюди.

— Гарна була прогулянка? — його голос був рівний, спокійний. Надто спокійний.

Я підняла на нього погляд. Ні слова.
Раїд спрямував на мене погляд, у якому жевріла темна впевненість.

— Ти зустріла її, так? — сказав коротко.

— Ти… знав. — Я кивнула. Повільно, мов у сні.

— Так, — просто відповів він. — І саме тому ми тут.

Серце гупнуло в грудях. Я не відповіла. Тільки дивилась на нього. Він… не заперечував. Не прикривався. Не виправдовувався.

— Навіщо? — ледве прошепотіла я.

— Бо саме це місце дало мені потрібну перевагу, — промовив він холодно. — Вона єдина твоя ниточка до звичного світу. А я хочу, щоб ти добре відчула, як виглядає перерізана нитка.

Я здригнулась. Не від страху, а від безсилого гніву. Він бачив це. І посміхнувся куточками губ. Без тепла.

— Я залишив її поруч. Саме тому ти ще маєш вибір.