Розділ 12

Катя

Двері грюкнули з такою силою, що дерев’яна рама затремтіла. У кімнаті настала гнітюча тиша. Повітря ніби згустилось, важке, гаряче. Я залишалась стояти біля стіни, притиснута спиною до холодної штукатурки, немов вона могла зупинити те, що відбувалося в мені.

Моє серце билося нестримно. Сильно. Болісно. На шиї ще пульсувала шкіра — місце, де ковзали його пальці. Вони були жорсткі, нав’язливі, нестерпно близькі. Але не боліли. Гірше за все вони залишили слід десь глибше.

Я заплющила очі. Що це було? Випробування? Покарання? Попередження?

Його дотики були не лагідні, не ніжні, не прохальні. Він не просив. Він забирав.
І я вперше зрозуміла, що його “гра”  не для влади. Вона як одержимість.

Я пройшлася кімнатою, немовби намагаючись втекти. Але куди? Стеля була там сама. Стіни ті ж самі. А тіло… зрадливо пам’ятало все.

Мої руки тремтіли. Не від страху, а від обурення. Від того, що він осмілився. Що я дозволила йому наблизитися настільки.
Я вдарила кулаком по дверях шафи. Тупий звук та біль у пальцях нічого не вирішили.

— Чортів шейх… — прошепотіла я в порожнечу.

Я підбігла до дзеркала, дивлячись на себе. Обличчя було бліде. Очі — темні, блискучі. А щоки… палають. Сором. Гнів. Слабкість.
Все це кипіло всередині, розриваючи мене на частини.

Я знову торкнулась шиї. Пальці натрапили на тепло шкіри. На згадку.
Я не хотіла їхати. Не хотіла давати йому перемогу. Але… після цього, я більше не могла залишатися тут.

Не тому що здалась. А тому що залишитись означало… дозволити йому наближатися знову. І я не знала, чи вистачить мені сили ще раз встояти.
Я стиснула зуби. Якщо поїду, то не покірно, а з власним планом. Час підготуватися.

Я піднялась із краю ліжка й рвучко розчинила шафу. Пальці ковзнули по тканинах. Мені було все одно, що брати. Цього разу вибір був не для стилю. А для виживання.

Усередині щось натужно стискалось — страх, злість, образа. Але між усіма цими почуттями вперто проростав вогонь рішучості.

"Добре. Ти хочеш, щоб я їхала? Я поїду. Але не як покірна тінь. А як жінка, яка вміє чекати свого моменту."

Ця поїздка — мій шанс. Якщо я вийду за межі цього палацу, то знайду спосіб вибратись остаточно. Навіть якщо заради цього доведеться збрехати, зіграти, втопити себе у брехливій усмішці, я зроблю це.

Я склала у невелику сумку найнеобхідніше. Одяг, трохи косметики, паперову хустинку, сховану з літака. Наче дрібниця, але вона нагадувала, ким я була ще зовсім нещодавно. Вільною.
Двері відчинились без стуку.

— Катерино? — з’явилася Алія. Погляд швидко ковзнув по мені, потім — на сумку. — Ти готова?

— Готова, — відповіла я рівно, не відводячи погляду.

Вона уважно подивилась мені в очі.

— Ти… добре себе почуваєш?

— Достатньо, щоб поїхати. 

І достатньо, щоб більше ніколи сюди не повертатись. Ці слова я не озвучила вголос. Але вони болісно вдарили всередині.

Ми рушили до виходу. В коридорах стояла тиша. Охорона була помітна, але не так  зухвало. Цей рівень виглядав як стратегічний. Така охорона не лякає, а контролює. Вона думає, що ти не бачиш її пастки. Але я бачила. В кожному погляді, в кожному відсутньому дзеркалі, в кожному навмисно "випадковому" русі охоронця.

Я йшла мовчки, лише раз кинула погляд у бік на одне з вікон, за яким вже світанок розливав тепле світло по піску.
Свобода була десь там. І я її знайду.
Навіть якщо для цього доведеться пройти через самого Раїда.

Двір був огорнутий ранковим серпанком. Сонце тільки-но починало забарвлювати небо золотом, а повітря ще зберігало нічну прохолоду.

Машина стояла біля головного входу. Чорна, блискуча, наче шмат тіні серед піску. Раїд вже був там. Стояв, спершись на дверцята, спокійний, мов хижак перед стрибком.

Я наблизилась повільно, тримаючи спину рівно. Не для нього, а для себе.
Він перевів на мене погляд, і в очах його промайнув короткий відблиск… інтересу?
Ні, влади.

— Нарешті, — мовив рівно. — Я вже почав думати, що знову доведеться забирати тебе силоміць.

— Як бачите, цього не знадобилось, — відповіла я сухо.

Він відчинив дверцята, не мовивши більше ні слова. Жодного "будь ласка", жодної поваги. Але я не чекала іншого. Просто сіла, тримаючи сумку на колінах, мов щит.

Раїд обійшов машину і сів поруч за кермо. Його аромат був пряний, гіркуватий і одразу заповнив замкнений простір салону.

— Ти знаєш, чому я хочу, щоб ти поїхала, — заговорив він, коли машина рушила.

— Щоб тримати мене далі від усіх, — відповіла я, не дивлячись на нього. — І мати повний контроль.

Його усмішка була ледь помітною.

— Частково. Але й тому, що я не люблю, коли мені кидають виклик на моїй території. Там, куди ми їдемо, ти зрозумієш, що це не найрозумніше рішення.

— Я не ваша підлегла. І не ваша власність.

— Але ти в моїй машині. І в моєму житті. І поки ти тут, то правила диктую я.

Я повернулася до нього, зустрічаючи погляд.

— Я можу слухати правила. Але я ніколи не здамся вам.

На мить у його погляді спалахнуло щось темне ніби збудження чи роздратування.
Він наблизився ближче, ледве торкаючись плечем мого.

— Тим цікавіше буде дивитись для мене потім.

Я не відповіла. Лише перевела погляд у вікно. Якщо він вважає, що виграє цю війну силою, значить, він нічого не знає про терпіння.

Машина зникала з двору, а разом з нею  все, що залишилось від звичної реальності. Але попереду була інша. 

Дорога тягнулась мовчки. Пісок за вікном зливався у безмежне золоте полотно. Ні дерев, ні людей, лише ми й асфальт, що губився десь за горизонтом.

Салон автомобіля був наче інша клітка — м’яка, тиха, задушлива. Я сиділа рівно, тримаючи руки складеними на колінах. Не дивилася на нього. Не питала. І не відповідала. Але кожна секунда цього мовчання лише сильніше напружувала повітря між нами.