Розділ 11

Раїд

Я вийшов, не озираючись. Стіни коридору здавались холодними й вузькими, але всередині мене горіло. Не гнів. Ні. Щось складніше.

Вона дивиться мені в очі і не хитається. Вона мовчить, але кожне її мовчання як виклик.

І, чорт забирай, я не знаю, чого саме я хочу більше: змусити її скоритися чи побачити, як вона ще раз встає з колін, не дивлячись на все, що я кидаю їй під ноги.

Я дійшов до кабінету, зачинив двері й зупинився біля вікна. Долоня ковзнула по рамі. Погляд вперся в далечінь, але бачив тільки її. Її руки, що тремтіли, коли вона стримувала себе. Її очі, в яких не було страху, хоч тіло кричало про напругу.

Катерина… Вона має поїхати зі мною. Це — необхідність. Але я не скажу куди. Вона має бути в напрузі. Має вчитися довіряти не тому, що хоче, а тому що змушена.

Я відчуваю, як усе всередині мене борсається. Бажання, лють, інстинкт контролю. Я міг би отримати її силоміць. Уже давно. Але це було б… занадто просто.

Вона особлива саме тим, що не ламається одразу. І саме тому я вирішив, що вона поїде, побачить інший мій бік. Побачить, що я не стіни й охорона. Я можу бути для неї всім. І владою, спокусою, покаранням і нагородою.

Я не довіряю жінкам. Жодній. Навіть тій, що носить моє прізвище й живе в іншому крилі, з очима повними ненависті й бажання водночас. Але Катерина не така. Вона ще не зламана. Ще не втратила себе.

І саме це я хочу відібрати — обережно, крок за кроком. Не жорстокістю. Хоча і її не виключаю. А напругою, яку вона не витримає. Створю для неї світ, у якому вона не зможе розрізнити, де загроза, а де захоплення. І коли вона спробує втекти, я зроблю так, що вона сама захоче повернутись.

Мені не потрібна рабиня. Мені потрібна вона. Та, що бореться. Та, що проклинає мене очима й все одно заходить у двері, навіть якщо серце стукає, як у птаха в пастці.

— Шахір! — крикнув я.

За мить він з’явився, як завжди. Тихо й точно.

— Слухаю.

— Підготуйте машину. Через сорок хвилин. І переконайся, що з дівчиною все гаразд. Але не надто… добре. Вона має їхати в напрузі. І, Шахір...

— Так, шейх?

— Візьми додаткову охорону. Я не хочу, щоб вона ще раз вирішила, що може втекти.

Він кивнув і зник. А я знову залишився сам.
Катерино, подивимось, скільки ще витримає твоя гордість.
Скільки часу минуло, не знаю, але незабаром двері відчинились з коротким стуком.

— Шейх, — з'явився Шахір, як завжди спокійний. Але я побачив тінь коливання в його погляді.

— Говори, — кинув я, навіть не повертаючись до нього. Пальці ковзнули по шкіряній обкладинці книги, що лежала на столі, але я не читав — я чекав.

— Вона… відмовляється їхати.

Мовчання зависло в повітрі. Мить така довга, як вістря клинка. Я повільно підняв голову. Погляд ковзнув на Шахіра, прямий, різкий.

— Відмовляється? — повторив я тихо, майже з інтонацією зацікавленості.

— Вона сказала, що нікуди не поїде, поки не знатиме, куди її везуть. І що не збирається брати участі в «черговій виставі».

У грудях наче щось клацнуло. Не гнів, ні. Але щось починало прокидатися.

— І ти дозволив їй говорити це вголос?

— Вона була спокійна. До того ж, я не хотів використовувати силу без вашого дозволу.

Я повільно підвівся зі стільця.
Кожен рух був розрахований та точний. На обличчі застигла тиша. У тілі напруга, туго натягнута струна.

— Добре, — сказав я нарешті. — Тоді ми підемо до неї.

Шахір завмер.

— Зараз?

— Зараз. — Я глянув на годинник. — У неї було сорок хвилин. Тепер у мене є дві. І я використаю кожну з них, аби нагадати їй, хто тут вирішує, де її місце.

Я рушив до дверей. Вона вирішила грати до кінця? Що ж, час показати, що кінець визначаю я.

Я йшов швидко, майже беззвучно. Охоронці відступали ще до того, як я підіймав на них очі. Коли мої пальці торкнулись холодної бронзи дверної ручки, я не вагався і штовхнувши двері,  увійшов.

Вона стояла біля вікна. Обличчя стримане, плечі прямі, в погляд спрямований кудись у далечінь. Навіть не здригнулась, коли двері з гуркотом зачинились за моєю спиною.

— Ти мала бути готова, — сказав я.

— Я не поїду, — відказала спокійно.

Її голос не тремтів. Не ховався. І саме це роздратувало сильніше, ніж будь-який крик чи сльози. Я наблизився повільно до неї.

— Ти в моєму домі. І забагато собі дозволяєш.

Вона повернулась до мене. Вперше за ці дні так близько, на відстані кількох кроків. Її очі палахкотіли. Вона не ховалася та не  хилила голову.

— А ви забагато вимагаєте. Я — не іграшка. І не чемодан, який можна кудись везти без пояснень.

Я усміхнувся. Криво. Холодно.

— Ні. Ти не іграшка. Ти здобич, яка сама увійшла в пастку.

Я зробив крок ближче. Вона не відступила. Але я бачив, як напружились її пальці. Як серце б’ється під тонкою тканиною.

— Я не боюсь вас, — прошепотіла вона.

— А це вже помилка. — Я нахилився ближче. — Страх — це єдине, що може тебе  врятувати.

Я підняв руку й торкнувся її щоки. Різко. Не ніжно. Не делікатно. Вона сіпнулась, але не втекла.
Мій палець ковзнув вниз до підборіддя і підняв його. Її очі потемніли.

— Ти хочеш знати, куди ми їдемо? — мовив я тихо. — Ми їдемо туди, де немає вибору. Де все вирішую я. І якщо ти не почнеш слухатися, я покажу тобі, що таке справжня покора.

Мої пальці ковзнули по її шиї вже грубіше. Я відчував, як вона уривчасто дихає, але рівно тримається. Гордість у кожному русі.
І саме це вибивало з рівноваги.

Я стискав простір між нами, дихаючи майже впритул. Її губи так близько. Очі ще ближче. І в них усе ще жеврів виклик.

— Навіщо ви це робите? — її голос тріснув, але не зламався. — Що вам це дає?

— Контроль, — відповів я. — І насолоду. Від того, що така як ти ще стоїть на ногах, але це не надовго.

Я притис її до стіни. Не жорстко, але без права вибору. Її долоні вперлись мені в груди, але не штовхали. Вона ніби шукала, за що триматися, не втрачаючи себе.