Розділ 10

Катя

Двері зачинились за мною з глухим стуком, і тільки тоді я дозволила собі зупинитись.
Я стояла посеред коридору, вдихала глибоко, ніби повітря могло змити з мене те, що щойно сталося. Але воно не змивало,а пекло зсередини.

Руки тремтіли. Груди стискало. Все ще відчувала його дотик на шкірі. Раїд ледь торкнувся, а ніби лишив відбиток. Жаркий, принизливий.

"Ти боїшся не мене… Ти боїшся, що тобі може сподобатись."
Я чула його слова в голові знову. І знову.

Мене пересмикнуло. Я пішла швидше, майже бігом. У кімнаті зачинилась із силою, що здивувала саму себе. Притулилась до дверей спиною. Подихи виривались з грудей уривчасті, а очі палали.

Я розгнівалась. По-справжньому. На нього. На себе. На цю країну, на цей будинок, на кожен момент, який привів мене сюди.

Як він сміє? Його слова були як ніж, але ще гірше те, що я… Я не зреагувала, як мала. Занадто довго мовчала. Занадто глибоко вдихнула. Занадто близько допустила.
І саме це вивело мене з рівноваги.

Я сіла на ліжко. Не плакала. Сльози — це вже пізно. Зараз залишалась тільки лють та вогонь, що обпалював зсередини.

Я підвелася і підійшла до дзеркала. Подивилась собі в очі.

— Ти не слабка, — прошепотіла.

Але моє відображення здавалося втомленим. Мене трясло не тільки від гніву. Було щось ще. Щось, чого я не хотіла називати. Він змушує мене відчувати. І я ненавиджу його за це.

Катю… Ти мусиш вистояти.

Я розпустила волосся, ніби це допоможе скинути з себе цю ситуацію. Але з кожним рухом здавалося, що я лиш глибше в’язну в його павутинні.
Раїд… Він не просто жорстокий. Він — розумний. І це лякає більше за силу.

Я лягла на ліжко, притиснувши до грудей подушку. Дивилась у стелю й думала: скільки ще я зможу витримати? Але знала одне точно, що він не отримає перемоги. Не зараз і точно не так.

Сон був уривчастим. Кожна дрібниця будила мене. Шелест за вікном, тінь на стелі, навіть звук мого власного дихання.
Я не спала, а виживала вночі.

Коли за вікном почало світати, я підвелась і довго сиділа на ліжку, обійнявши коліна. Думки плутались. Те, що сталося напередодні, не давало спокою. Але найгірше було не в словах Раїда… а в тому, як ті слова торкнулись чогось глибшого всередині.

Я схопилася, коли хтось тихо постукав.

— Катерино? — почувся знайомий, обережний голос Алії.

— Заходь, — втомлено мовила я.

Вона прослизнула до кімнати так, ніби боялась збудити ще когось. На обличчі була незвична серйозність.

— Пробач, що так рано. Але я повинна була сказати… — вона на мить замовкла. — Шейх хоче, щоб ти приєдналась до нього за сніданком.

Я здригнулась.

— Сніданок?.. — перепитала, більше сама себе.

— Він просив не змушувати чекати, — додала вона тихо. — І виглядав… дуже злим.

Я гірко всміхнулася.

— Значить, ранок починається з чергової гри.

Алія не відповіла. Тільки опустила очі. Я підвелась і підійшла до дзеркала. Волосся було скуйовджене, погляд втомлений, але в мені ще залишалась сила.

— У мене є хоч п’ятнадцять хвилин? — запитала я.

— Десять, і не більше, — сказала Алія. — Він не любить запізнень.

Я кивнула. В голові вже вирували думки. Чому саме сніданок? Що він задумав цього разу? Це пастка чи спроба примирення?
Але я мала виглядати спокійно та впевнено. Навіть якщо всередині все ще тремтить.

Я обернулась до Алії.

— Допоможи вибрати щось з одягу. 

Вона ледь усміхнулась. І кивнула.
Я вдяглась швидко. Світла сукня, стримана, без зайвих деталей. Волосся зібрала у низький хвіст. Обличчя не приховувало втоми, але я вирішила не маскувати нічого. Нехай бачить, що я не граю в маски. Я справжня.

Алія супроводжувала мовчки. Ми йшли знайомими коридорами, але з кожним кроком повітря ставало густішим. Мене ніби щось стискало зсередини, холодними пальцями обвивало горло.

У дверях до зали вона зупинилась і ледь чутно мовила:

— Тримайся.

Я кивнула.

Двері відчинили. Я ступила до кімнати й побачила його. Раїд сидів уже за столом. Обличчя як завжди кам’яне, а погляд байдужий. Ні сліду від того чоловіка, який учора майже зірвав із мене захист одним дотиком.

— Сідай, — коротко кинув він, не встаючи.

Я мовчки опустилась на протилежний бік столу. Переді мною вже стояла чашка з кавою, кілька тарілок зі сніданком. Але я не торкалась. Мовчання зависло між нами важко та липко.

Він узяв шматок хліба, повільно відламав його, не дивлячись на мене.

— Не їси?

— Не голодна, — відповіла я спокійно.

— Шкода. У подорожі може не бути таких умов.

Я здригнулась. Погляд мимоволі ковзнув по його обличчю.

— Подорожі?

Раїд нарешті підняв на мене очі. Темні, колючі. В них не було ані тепла, ані цікавості. Лише контроль.

— Ми вирушаємо сьогодні.

— Ми?

— Так. Я. Ти. Охорона. — Його тон був рівний, майже діловий. — Речі тобі зберуть. Не турбуйся.

— Куди?

Раїд відкусив шматок хліба, наче не почув. Прожував, запив ковтком чаю. І тільки тоді відповів:

— Це не має значення. Ти поїдеш, як я сказав.

— Інакше що? — Я схрестила руки.

— Інакше, — його голос став нижчим, прохолодним, — я зроблю так, що ти пошкодуєш, що залишилась.

Ми зустрілись поглядом. У його очах вирувала безжальність, а в моїх виклик.

— Це поганий спосіб переконувати людей.

— А я й не переконую. Я констатую.

Його черствість розривала мені груди. Учора він торкався мене з жагою, сьогодні ж розмовляв, наче я річ у списку.  Внутрішньо я стискалась, але зовні лишалась нерухомою.

— Якщо ви хочете покори, то не отримаєте її цим тоном, — сказала я.

Раїд ледь усміхнувся. Але це була посмішка без радості.

— Я не хочу покори. Я хочу, щоб ти поїхала.

— І я повинна просто мовчки сісти в авто?