Розділ 9

Раїд

Вона сиділа навпроти така спокійна, горда, з тією ж невимовною напругою в плечах, яку я помітив ще з першого кроку.
Ця жінка не грала в покору, а вдягала її, як броню. І все ж… тріщини з’являлися.

Я спостерігав за кожним її рухом. Як обережно вона тягнеться до келиха, як ковтає, не дихаючи, як опускає погляд на тарілку, лиш би не перетнутись зі мною поглядом у зайвий момент.
Вона хоче виглядати сильною, але я вже знаю, що її межа ближче, ніж їй здається.

Ця вечеря не проста. Це тест. І зброя.
Тиша тут — моє поле, в її реакції — це мої підказки.

— Ти завжди така стримана? — кидаю через край келиха.

Вона не відповідає одразу. Її мовчання рівне та напружене.

— Лише коли поруч ви, — нарешті каже вона.

— Я вражений. — Усміхаюсь.

Вона знову дивиться прямо. Зухвало. Ризиковано. У цих очах вирує гордість. Мені хочеться розбити її, але не одразу. Поступово. Підсолодити отруту. Дати їй відчути, що мені дозволено все.

— Катерино, — кажу м’яко. — У тебе гарне ім’я. Але ти неправильно його використовуєш.

— Чому?

— Бо воно звучить лагідно. А ти… — нахиляюсь вперед, — така колюча, як троянда без запаху.

— Не всім обов’язково пахнути, — відповідає. — Деякі жінки живуть не для того, щоб їх нюхали.

— А щоб їх тримали, навіть якщо вони дряпаються?

— Щоб їх не чіпали без дозволу.

Я усміхаюся ширше. В її голосі вже відчувається втома, але й впертість. Мені цікаво, що станеться, якщо нахилитися ще ближче.

Я кладу лікті на стіл, і дивлюся їй у вічі.

— Ти все ще думаєш, що я хочу тебе купити? — питаю тихо. — Думаєш, я звик платити за тіло?

— А хіба ні?

— Катя. Я можу обрати будь-яку. Але не кожна здатна дивитися мені в очі так, як ти. У твоїй крові щось інше. Те, що хочеться зламати або зробити своїм.

Вона стискає щелепу. Я відчуваю, як її напруга росте. І разом з нею, так само, росте моє бажання. Не тільки володіти тілом, а мати вплив. Повний.

— Тоді чого ви чекаєте? — питає раптом. — Ви ж явно той, хто не любить втрачати час.

Я нахиляюсь зовсім близько. Її очі ледь здригнулись. Я це помітив.

— Бо іноді найсмачніше — те, що довго витримується.

Я відкидаюся назад, беру келих, відпиваю повільно. Її погляд не тремтить, але в ньому вже не крига. Жар починає пробиватися. І я знаю, що сьогодні ще не ніч. Але вона вже у моїй владі.

Я дивився, як вона робить вигляд, що ця вечеря лише їжа. Мої слова лише шум. Що її погляд може витримати мій з легкістю.
Але я вже бачив тріщини. Вона не така стійка, як хоче здаватися. Просто добре маскується.

Я підвівся. Повільно. Без слів.

Катя помітила це боковим зором, але не підняла очей. Я підійшов. Став за її спиною. Вона не ворухнулась, тільки затримала подих. Весь її хребет як напружена струна. Один рух і вона бризнe іскрами.

Я нахилився ближче. Мої пальці легко торкнулись її плеча. Її шкіра була гаряча. А мої пальці надто холодні. Контраст відгукнувся в ній миттєво.

— Ти боїшся не мене, Катерино, — прошепотів я їй на вухо. — Ти боїшся того, що тобі може сподобатись… якщо ти погодишся.

Вона різко підвела голову. Її погляд був мов блискавка, змішана з шоком. Гнівом.
І… ледь помітним страхом.

— Не торкайтесь мене, — прошипіла.

Але не відсунулася. Не одразу. Я вловив цю паузу. І цього вистачило.

— Бачиш? — тихо сказав. — Це вже не контроль, а захисна реакція.

Я провів пальцями повільно вниз по її руці. Легкий дотик, але кожна її клітина здригнулась. І тоді вона зірвалася.

Різко встала. Стукіт стільця об підлогу.
Важкий подих, в в очах палав вогонь.

— Ви божевільний! — випалила. — Думаєте, якщо ви шейх, то все дозволено?!

Я залишався спокійним. Навіть задоволеним.

— Я не думаю, Катерино. Я просто звик брати те, чого хочу.

— Ну тоді звикайте до відмов! — кинула вона і розвернулася, пройшовши повз мене з такою люттю, що в повітрі залишився слід її запаху. Гіркий. Гарячий. Її.

Двері зачинились із різким хлопком. А я стояв посеред зали й усміхався, бо вона майже зламалась. І це було… смачно.

Вона пішла. Залишила після себе вогонь, якому не вистачило лише іскри, щоб зайнятися полум’ям. Я залишився стояти, дивлячись на стілець, що ще хилився після її різкого ривка. У залі було тихо, але мій пульс гудів у скронях, глибоко й потужно.

Катерина… Вона вміє палати. Вміє викликати гнів і бажання водночас. Її страх змішаний із гордістю, її відчай межує з викликом. І це… це доводить мене до межі.

Мої пальці ще пам’ятали її шкіру. Напружену, гарячу. Вона здригнулась не лише від відрази. Я бачив це. Її тіло не встигло збрехати. Вона реагувала. Не так, як планувала, а так, як її природа диктувала.

Мої зуби стиснулись. Я не планував бажати її так швидко. Я думав, що буду тримати контроль, грати, штовхати її об стіни, але не переходити межу. Та вона сплела ці межі в вузол.

Кожен її подих як виклик. Кожне “ні” як нова спокуса. Я хотів зламати її. Але тепер хочу більше. Я хочу бачити, як вона зламається і сама прийде до мене. Без наказу. Без примусу. 

Я провів пальцями по вустах. Вона залишила мені присмак. Не солодкий. Гіркий. І цей присмак... підпалює нутро.

В голові знову промайнув її образ вже у моєму ліжку. Зв’язана моїм бажанням. Підкорена, але не зламана. Б’ється, навіть лежачи піді мною.

Це збудження було іншим. Глибшим.
Воно роздирало мене зсередини. Катя стала не просто гостею у моєму домі. Вона  мій голод. І я не зупинюсь.

Я стояв, втиснувши пальці в край столу. М’язи на шиї були напружені, а щелепа  зведена до болю. В голові крутився тільки її голос. Її очі. Її тіло, яке здригнулося під моїм дотиком.

Я не міг заспокоїтись. Це вже не було простою грою. Катерина розбудила у мені щось таке, що я роками тримав на ланцюгу.
І зараз цей звір виривався. Занадто голодний.