Розділ 8

Катя

У кімнаті стояла тиша. Я сиділа біля вікна, проводячи пальцями по холодному склі. З вулиці долинав ледь чутний шум фонтану. Світло згасало повільно, наче вечір навмисно затягував мить, коли доведеться знову вийти за двері.

Раптом пролунав стук. М’який, майже вибачливий. Я підійшла до дверей і обережно відчинила їх.

Алія. У руках тримала темну сукню. Тонка тканина спадала з її пальців. Вона не дивилася мені в очі одразу.

— Він… — голос її був рівний, але надто спокійний, щоб бути щирим. — Шейх запросив вас на вечерю.

Я мовчала. Вона зробила крок у кімнату й обережно поклала сукню на ліжко.

— Це не наказ. Це запрошення, — додала після паузи. — Але… ти знаєш, що означає "відмова".

Її пальці затрималися на тканині. Вона розглядала її так, ніби шукала на ній виправдання.

— Скільки в мене часу? — запитала я, тихо.

— Трохи менше години, — ледь чутно.

Я підійшла ближче. Торкнулась сукні. Вона була легка, м’яка, надто відверта, щоб почуватися в ній захищеною. Але з іншого боку — саме така, яку він хотів бачити на мені.

— Вибір був лише один? — спитала, не відводячи погляду.

Алія підняла очі. Там було щось схоже на жаль.

— Це… найскромніша з тих, що підготували.

Я кивнула. Тиша знову впала між нами. Але цього разу, як щось остаточне.
Алія озирнулась, наче побоювалась, що її хтось почує.

— Не пий вина. Не торкайся нічого, що подадуть одразу. І… якщо він спробує бути надто близько — не мовчи. Він хоче не покірності. 

Я дивилась на неї мовчки. Ці слова важили більше, ніж здавались. У них було попередження, і… натяк на те, що попереду буде ще складніше.

Алія рушила до дверей.

— Я залишу тебе. Ти знаєш, що робити.

Двері зачинились. Я залишилась у кімнаті  з сукнею та тінню вечора на обличчі й серцем, яке билося тихо, але швидко. Я ще  довго стояла над сукнею. Світло в кімнаті змінилося. Теплі відблиски вечора лягали на тканину золотавими тінями.
Вона була тонка, ніжна, майже невагома. Ніби створена не для захисту, а для того, щоб розкривати.

Я торкнулась подолу. Пальці ковзнули по гладкій поверхні. Тиша в кімнаті ставала густішою. Я підійшла до дзеркала. Повільно розстібнула ґудзики на своїй сорочці. Зняла її, склавши акуратно, поклала на крісло.

Шкіра стала прохолодна. Повітря обволікало її обережно, але тривожно.
Сукня ковзнула по тілу, як вода.
М’яка тканина прилипла до лопаток, охопила талію, відкрила ключиці.
Лінія вирізу — смілива, але не вульгарна. Спина була оголена частково.

Я застебнула тонкий гачок на шиї, підняла волосся, аби поправити застібку. Пальці трохи тремтіли. Знову підійшла до дзеркала.
Відображення було іншим. В ньому не залишилось дівчини з аеропорту.
Воно дивилось на мене спокійно. Але очі… очі були напружені.

Я провела пальцями по губах, підкреслила їх легким відтінком помади, що залишилася ще в сумці. Нічого зайвого. Жодної прикраси. Тільки погляд. І тиша.

Відійшла від дзеркала, взулася. Кроки по підлозі — чіткі, як удари серця.
Сіла на край ліжка. Поклала руки на коліна. Випросталась.

Ніхто не поспішав стукати у двері.
Мені залишалося тільки чекати. Повітря в кімнаті було важким.
Теплим. І таким тихим, що кожен подих віддавався в грудях глухим гулом.
Стук пролунав ледь чутно, але тіло відреагувало одразу. Спина випросталась, пальці на колінах стиснулись.
Я піднялася.

— Це я, — пролунав голос Алії. — Можна?

— Так.

Вона увійшла швидко й мовчки. Її погляд ковзнув по мені, зупинився на обличчі.
Очі Алії стали трохи м’якшими.

— Добре, — сказала тихо. — Раїд вже чекає.

Я кивнула. Мовчки. Слів було забагато в голові і водночас жодного, що хотілося б сказати вголос.

Алія наблизилася, поправила тонкий край сукні на плечі.

— Тримайся, — прошепотіла. — Але не веди себе піддатливо. 

Я подивилась їй в очі. Там не було співчуття, але було розуміння. І щось схоже на підтримку.

— Готова? — тихо запитала.

— Так. — Я видихнула.

Алія відкрила двері. У коридорі чекали двоє охоронців. Один із них коротко кивнув, побачивши нас. Вони рушили вперед, а ми за ними.

Кроки вкорочувалися. Кожен відгукувався в скронях. Я йшла, не відводячи погляду від спини одного з охоронців, ніби вчилася у нього, як рухатися без страху.
Мовчки, рівно та суворо.

Ми наближались до зали. Повітря змінювалося. Важчало. Перш ніж пройти в двері, Алія ледь нахилилась до мене й прошепотіла:

— Не опускай очей. Це твоя ніч, навіть якщо він вирішив, що це його.

Я встигла кивнути і двері відчинились.

Я ступила вперед першою і побачила його.
Раїд стояв біля столу. В темному одязі, з келихом у руці. Погляд вперся в мене — холодний, оцінювальний, гострий, як лезо.

Його очі пробіглися по мені зверху вниз. Не як по жінці, в як по супротивниці. Я зробила крок у залу.

Світло було приглушене, лампи кидали м’які тіні на стіни. На довгому столі блищали келихи, темне вино, свічки. Пахло запашними травами й спеціями. Терпко, трохи солодко, але в роті пересохло.

Раїд стояв біля столу, не рухаючись. Його погляд не зрушив з мене ні на мить.

— Катерино, — промовив він рівно, але голос був глибоким, густим, ніби темне вино у тиші. — Нарешті.

Я наблизилась, повільно і не тому, що хотіла тягнути час, а тому що інакше не змогла б.

— Ви кликали, — сказала спокійно. — Я прийшла.

Його губи торкнулася ледь помітна усмішка.

— Ціную твою чемність.

Він рушив до столу, жестом запросив мене сісти. Я зробила це, зберігаючи рівний хребет, як натягнуту струну.

Він сів навпроти. Між нами лише келихи, тиша та напруга.

— Я радий, що ти обрала саме цю сукню, — заговорив знову. — Вона тобі пасує. Проста. Але... говорить більше.

— А я думала, вам подобається більше оголені. — Я не відвела погляду.