Розділ 7

Раїд

Вона не зламалася і не злякалася.
Вийшла у двір, тримаючись рівно, з піднятою головою.
Крок був чіткий та спокійний, а погляд  гострий. Не туманний від страху.

Зі свого місця на балконі я бачив кожен її рух. Вона знала, що за нею спостерігають. І саме тому йшла так, ніби сама керує цією грою.

Цікаво. Чим більше часу минає, тим більше вона перестає нагадувати всіх тих, хто колись потрапляв сюди. І тим більше я хочу бачити, як далеко вона готова зайти.

Шахір зупинився за моєю спиною.
Не озираючись, я кинув:

— Вона чула?

— Так, — коротко відповів він. — Служниці говорили занадто голосно.

Я усміхнувся, але ледь помітно.

— Добре. Нехай чує. 

Кілька хвилин я стежив, як вона обходить алеї, зупиняється під пальмою, кидає погляд на мури. В її русі не було суєти. Вона не бігла, не шукала вихід, як звичайні бранки. Вона мислила.
Це було видно за кожним жестом.

— Скажи їм, щоб підготували вечерю у великій залі, — наказав я.

— Вечерю тільки для вас двох?

— Саме так. Без гостей та зайвих очей.

Я провів пальцями по балюстраді.
Холодний камінь приємно різав шкіру.

— Час показати їй новий рівень цієї гри.

Шахір кивнув і зник у тіні. Я ще кілька секунд спостерігав за Катериною.
Вона знову підняла очі, і наші погляди зустрілися. Чистий виклик. Без натяку на поступок.

Я усміхнувся. Ти цікавіша, ніж я думав, маленька пташко. Але і клітка для тебе буде особливою. Далі я спокійно рушив коридором. У голові вже складався сценарій вечора.

Вечеря. Не офіційна. Не груба спроба натиснути. М’яка пастка та атмосфера, в якій вона сама почне сумніватися у власних межах. Жодних сторонніх. Лише я і вона. Простір, де слова звучать голосніше, ніж накази, і де погляди сильніші за заборони.
Вона має відчути, що я не я жену її в цю гру, а вона сама заходить у неї.

Я сповільнив ходу, зупинившись біля важких дверей у західне крило.
Короткий погляд і охоронець відчинив їх без команди. Цей коридор був інший. Килими, м’яке світло, запах важких парфумів. І знайоме, до оскомини приторне повітря.

Вона чекала, як завжди. Як після кожного мого візиту в кабінет, після кожної великої угоди чи прийому. Завжди чекає, коли я пройду цим коридором.

Лейла. Моя перша дружина.

Я ще з порогу відчув її погляд такий гарячий та голодний. Вона одягнула одну з тих суконь, які завжди демонструють більше, ніж приховують. Волосся зібране високо, шкіра блищить від олій.

— Ти не зайдеш? — голос м’який, грудний, натренований на спокусу.

Я зупинився у дверях. Подивився на неї рівно.

— Я зайнятий, Лейло.

В її очах промайнув короткий спалах образи, змішаний з бажанням.

— Ти завжди зайнятий… — вона повільно встала, пройшлася до мене. — Чи може, ти забув, що ти маєш мене. Що я твоя дружина.

Я не відступив. Але й не зробив кроку назустріч. У її дотику немає нічого, що я хочу. Немає виклику,  боротьби, а лише звичка та залежність.

Вона простягнула руку, торкнулася мого плеча.

— Ти забуваєш про те, що належить тобі… заради кого? — її голос став тоншим. — За тієї… українки? Я знаю, що ти граєш з нею. Про це всі знають.

Я впіймав її погляд, холодно.

— Це не твоя справа!

Її рука опустилася. Плечі ледь здригнулися. Вона звикла, що я ухиляюся від цієї близькості. Звикла, але все ще намагається знову і знову. Я повернувся, не чекаючи більше слів. Залишив цей просякнутий парфумами простір за спиною.

Я не потребую покірності. Мене цікавить те, що ще не належить мені. А саме вечеря з Катериною... Тому вона важлива.

Цього разу вже без наказу вона має прийти сама. Увійти у цей вечір своїм кроком. Своїм вибором. І тоді вона зробить перший справжній крок у моє життя.

Я вийшов у центральний коридор і коротко кинув до Шахіра:

— Повідомте їй. Але… м’яко.

Шахір кивнув. Я бачив у його очах розуміння. Я залишив коридор Лейли позаду. Її слова відлунювали в голові, але не зачіпали нічого глибокого окрім роздратування. Як муха, що надто довго кружляє біля лиця.

Мої кроки знову стали чіткими, холодними.
Я повернувся в кабінет, закрив за собою двері й на мить зупинився посеред кімнати. У дзеркалі навпроти мене було моє ж власне відображення. Суворе, замкнуте, таке, яким звик бачити себе кожен, хто тут бував.

Крім неї. Катерина не дивиться на мене, як на трофей. В її очах немає того, що я бачу постійно в інших. Вона дивиться прямо без страху та кокетства. З викликом, який розпалює.

Я повільно підійшов до вікна. Сонце вже схилялося за горизонт, кидаючи на подвір’я довгі тіні. Мої думки повертались до вечері.

Ця вечеря не лише вечеря. Це мій наступний хід у грі, яка вже перестала бути просто грою. Я хотів бачити, як вона поводитиметься під моїм пильним поглядом, без свідків. Чи зміниться її сила, коли між нами залишиться мінімум простору.

Я хотів розсунути межі її терпіння ще трохи. Побачити, чи зможе вона витримати мою близькість без того, щоб почати ламатись. Це буде важливий вечір.

Я підняв слухавку внутрішнього зв’язку, коротко промовивши:

— Перевірте, чи готова зала. І… чи отримала вона повідомлення?

Коротка пауза. Відповідь Шахіра пролунала впевнено:

— Все готово. Їй уже передали. Алія готує її зараз.

Я вдихнув глибше. Відчув задоволення від того, що вже зовсім скоро я побачу її знову. Цей вечір стане особливим.
Не поспіхом, не силою, а тонко та повільно. Я зачекаю, поки вона сама увійде в залу. Зачекаю, поки вона сама зробить перший крок.

Я провів рукою по підборіддю, відчувши коротку щетину під пальцями. Вона сильніша, ніж я думав. Але і я терплячий. І те, чого я хочу, завжди зрештою стає моїм.

— Повідомте, коли вона вийде, — сказав я тихо. — Я чекатиму її там.

— Буде зроблено, — пролунала відповідь.