Розділ 6

Катя

На світанку цей дім здавався іншим.

Якимось світлішим та м’якшим. Менш ворожим.Але це була ілюзія. Я знала це тепер краще, ніж учора.

Після вчорашнього вечора я не спала. Лише лежала з відкритими очима, слухаючи, як за вікном прокидається чужа країна. А в мені розгорталося щось нове. Не страх. Не гнів. А холодна зосередженість. Гра почалась. І я ще в ній.

Несподівано у двері постукали. Знову Алія.

— Тобі дозволено вийти у двір. Сьогодні ти… вільна в межах території, — вона глянула на мене з тією самою тривогою в очах.

Вільна? Я ледь не засміялась. Вільна в межах золотих ґрат.

— Це його правила, так? — спитала я тихо.

Алія кивнула.

— Він хоче подивитися, що ти зробиш з цією «свободою».

Я вдяглась просто без прикрас, без театру. Мені не потрібно було грати роль. У цій грі я обрала іншу зброю. Себе справжню.

Коли я вийшла у внутрішній двір, повітря було теплим і насиченим ароматом квітів. Вода у фонтані співала тонко й нервово. А десь за спиною завжди, відчувала чийсь погляд. Його погляд.

Я обійшла кілька алей, навмисно повільно, ніби показуючи, що мене це не лякає. І тоді… відчула його.

Раїд стояв на балконі другого поверху. Спокійний, в тіні, мов той самий хижак.

Він не ховався і не квапився заговорити. Лише дивився.

Наші погляди зустрілися. Довго. Глибоко. Як дуель. Але я не відвела очей. Тільки не зараз.

Він злегка нахилив голову як би визнаючи, що бачить мій виклик.

Його погляд спопеляв із висоти балкона, але я стояла рівно. Не опускала очей. Не поверталася спиною.

Раптом він мовчки зник у глибині тіні.

Через хвилину я почула кроки позаду.

— Катерино, шейх просить вас прийти у кабінет.

Я стиснула пальці. Він знову робив хід. І я мала йти туди не як жертва, а як суперниця.

Кабінет Раїда був просторим і холодним. Важке дерево, камін, темні штори.

Він сидів за столом і повільно перегортав якісь документи.

Коли я увійшла, підняв очі.

Спокійні. Глибокі. Небезпечні.

— Сідай, — вказав він на крісло навпроти.

Я не сіла. Лише зупинилась за крок від стільця. Він ледь підвів брову, в очах промайнула тінь насмішки.

— Як хочеш. Тоді слухай.

Він відклав документи, взяв у руки смартфон. Новий. Чистий. Без чохла.

— Ти довела свою рішучість. Можливо… навіть забагато для цієї ситуації, — його голос був рівний.

— Я не гратиму за вашими правилами, — відповіла я спокійно.

Він ледь усміхнувся.

— Саме тому я даю тобі… трохи свободи, — він легким рухом підсунув телефон на стіл між нами. — Один дзвінок. До твоєї подруги. Щоб… заспокоїти її і себе. Але... — він нахилився вперед. — Пам’ятай, що цей дзвінок я слухатиму.

Я відчула, як серце різко вдарило в груди. Один дзвінок до Ліни.

Шанс дати знак, що я жива. Але…якою ціною?

— Можеш набирати, — сказав він рівно. — Прямо тут.

Він не прибирав руку зі столу. Спостерігав за мною уважно. Я зробила крок до телефону. Взяла його. Пальці тремтіли. 

— І пам’ятай, — м’яко, майже пестливо додав він. — Один неправильний натяк і ти більше не отримаєш такої можливості.

Наші погляди зустрілись.

Він випробовував мене. Грав у психологічну гру. Добре. Тоді я теж зіграю, шейх.

Я ввела номер Ліни. Серце калатало так, що, здавалося, його стукіт чутно у всій кімнаті. Гудок. Ще один. Третій.

— Алло?! Катю?! Це ти?! — голос Ліни врізався в мене, як ніж.

Горло стиснулося. Але я встигла згадати його попередження.

— Ліно… привіт. Все добре. Я просто… трохи затрималася. Все під контролем, — я намагалася вимовляти слова спокійно, як могла.

— Де ти? Чому ти не писала?! Що…

Я перебила її:

— Не можу довго говорити. Зі мною… все гаразд. Справді. Поговоримо пізніше. Не хвилюйся.

На тому боці пролунала тиша. Потім здушене:

— Ти точно…

Я натиснула «відбій». Пальці були крижані. Підняла очі. Раїд спостерігав за мною з тією самою хижою усмішкою.

— Розумно, — коротко сказав він. — Бачу, ти вмієш стримувати емоції.

Я поклала телефон на стіл.

— Ви дозволили дзвінок не для мене, а для себе. Щоб подивитися, чи я зможу себе контролювати.

Він підвівся, підійшов ближче.

— Можливо. — Зупинився прямо навпроти. — Але ти мене не розчарувала… поки що.

Його голос був низький, глухий. Пахло небезпекою, але я не відступила. 

Його постать зупинилася всього за крок від мене. Я відчувала його присутність усією шкірою. Не дотиком, не рухом, а силою, що виходила з нього.

Хижою. Холодною. Затягувала, як темна вода.

Я випрямилась. Не зробила ні кроку назад. Він провів пальцями по краю столу.

— Скажи, Катерино… ти розумієш, чому я дозволив тобі цей дзвінок?

Я зустріла його погляд.

— Щоб перевірити мене. Подивитись, чи втратила я контроль. Чи зламаюсь.

Його очі ледь звузились. Усмішка вигравала тонка, мов лезо.

— І ти втрималась. Це… вражає. — Пауза. Його голос знизився на півтону, — Але не змінює головного. Моєї пропозиції.

Кров вдарила в скроні. Я знала, що цей момент настане. Знала, що він не відступить. Раїд зробив крок ближче. Тепер, ще півкроку, і його подих торкнувся б моєї шиї.

— Одна ніч, Катерино. Одна ніч і ти підеш вільною. З грошима, з вибором, з можливістю повернутися до свого життя.

Його голос був тихим та глибоким. Майже ніжним. Але кожне слово різало гостріше за кригу.

Я стиснула кулаки. Пальці вп'ялися в тканину сукні.

— Ви вважаєте, що я куплюсь на це? Після всього?

Його очі блиснули. Він нахилив голову трохи вбік.

— Я вважаю, що кожна людина має межу. Питання лише в тому, коли вона її досягне. І ти... вже ближче, ніж думаєш.

Я зібрала всі сили, щоб не відвести погляду.

— Ви помиляєтесь. Моя межа не продається.