Розділ 5

Катя

Я не пам’ятала, як вийшла з залу.

Ноги несли мене автоматично. Руки були холодні, як лід, але в голові палала пожежа.

«Одна ніч. За гроші.»

Його слова гриміли всередині, з кожним кроком віддаючись ще гучніше.

Я зупинилася лише у своїй кімнаті, зачинила двері, спершись спиною об них. Вдих. Видих. Не допомагало.

Це не просто приниження. Це — удар. Розрахунок. Перевірка. І він знав, що робив. Раїд свідомо штовхав мене у кут. Позбавляв опору.

Якщо це його чесність, то вона смердить гниллю. Але я не дозволю йому зламати мене.

Я почала ходити кімнатою, як звір у клітці. Спроби втекти  провалилися. Камери, охорона, залізні двері.

Залишилась інша зброя — розум і терпіння.

Він хоче грати? Добре. Тоді я гратиму теж, але за своїми правилами. Я не дозволю йому бачити страх. Не дозволю відчути, що я розгублена. Він чекає, що я зламаюсь, що прийду благаючи… або продамся.

Ніколи. Цього не буде ніколи.

Я підійшла до дзеркала. Подивилась собі в очі. Вони були темні, блискучі. Але не порожні.

— Ти сильніша за це, — прошепотіла сама собі. — Ти не станеш його трофеєм.

Раптом пронісся тихий стукіт і я здригнулась. Серце пришвидшилось.

— Хто там?

— Це я… Алія. Можна? — Голос був ледь чутний.

Я відчинила. Вона швидко прослизнула всередину, прикривши двері за собою.

— Я чула, що сталося… — в її очах було щось схоже на жаль.

— Чула? Тут, мабуть, усі все чують, — гірко всміхнулась я.

Вона кивнула.

— В цьому домі стіни мають вуха. І Раїд завжди тестує… нових.

— Він думає, що я продамся.

— Він хоче зрозуміти, скільки ти витримаєш. Якщо відмовиш, то тебе зламають іншим способом.

Я відчула, як по спині пробіг холодок.

— Що ти порадиш?

Алія вагалася. Потім, зітхнувши, сказала:

— Не показуй слабкості. Але будь обережна. Його жорстокість — не казка. Вона справжня.

Ми обмінялися поглядами.

— Дякую, — сказала я тихо. — Я не здамся.

В її очах промайнула повагу. Вона стиснула мою руку й швидко зникла за дверима, а я залишилася сама.

До заходу сонця. Час пішов. І я знала, що цей день може стати вирішальним.

Але одне я вирішила точно, якщо це гра,  то я починаю грати.

Час спливав. Хвилини повзли, мов густий мед — важко, липко, з присмаком страху. Але чим ближче було до заходу сонця, тим менше залишалося місця для страху. Його місце займала рішучість.

Я довго стояла біля вікна, дивлячись, як небо за мурами починає змінювати колір. Ще трохи. Скоро він покличе.

І тоді я повинна бути готовою.

Він чекає, що я прийду зламаною, зляканою та приниженою, але він отримає інше. Я не могла змінити обставин, але могла змінити гру.

Обережно я відчинила шафу. Подивилася на сукні. Більшість були розкішні, провокаційні. Такі, щоб виставити напоказ «іграшку».

Але ні. Не зараз.

Я обрала іншу. Стриману довгу сукню з закритими плечима. Світлу. Чисту.

Символ того, що я не його власність. І не продамся за золото.

Підійшла до дзеркала. Подивилася собі в очі. Вони вже не тремтіли.

"Ти підеш туди. Ти подивишся йому в очі. Ти не дозволиш йому зламати тебе словами."

Рівно за кілька хвилин у двері постукали.

— Вам слід пройти до зали, — повідомив один із охоронців.

Я кивнула. Спокійно. Не як жертва.

Шлях до зали здався коротшим, ніж зранку. Я йшла рівно, вдихаючи повітря так, ніби воно належало мені.

Двері відчинилися. Він уже був там.

Стояв біля столу, спокійний, холодний, мов скеля, яка чекала на бурю.

Його погляд ковзнув по мені та зупинився. Ледь помітна тінь цікавості  або роздратування промайнула в очах.

Я зупинилася перед ним з гордо піднятою головою. Без опущених очей. 

— Ти все ж прийшла, — його голос був той самий — рівний, спокійний, небезпечний.

Я зустріла його погляд.

— Я прийшла, щоб відповісти. Але не за гроші, а за себе.

Він повільно підняв брову.

— Слухаю.

Я зробила вдих. Слова визріли в мені давно. Тепер настав час їх сказати.

— Я не ваша товар. І не ваша забавка. Ви можете тримати мене тут силою. Але ніколи не купите. Ні за які гроші. Ні за золото. Ні за владу.

Тиша стала густою. Я відчувала, як кожен мускул тіла стискається. Але не від страху, а від виклику.

Він мовчав кілька довгих секунд. Потім підійшов ближче. Дуже близько. Занадто близько.

Його голос знову став тихим, майже оксамитовим, але в цій м’якості була сталь.

— Ти забуваєш, у чиєму домі ти знаходишся. І хто тримає ключі від твоєї свободи.

Я не відступила.

— Ви забуваєте, що навіть у клітці птах може співати не за чиїм наказом.

Очі Раїда стали темнішими. У куточках губ промайнула ледь помітна хижа усмішка.

— Граєш, Катерино? — прошепотів він.

Я підняла підборіддя.

— Граю. І не програю.

Раїд

Вона пішла з зали з піднятою головою.

Без страху. Без тремтіння в колінах, як я очікував. Як не очікував… а сподівався.

Її слова били чітко, рівно та без фальші.

І коли вона сказала: "Граю. І не програю." — у мені щось, на мить, змінилося.

Я залишився стояти біля столу, повільно ковзаючи пальцями по краю його різьбленої поверхні. Очі ковзнули по конверту з грошима. Він більше не мав сенсу.

Ця дівчина не продається. Це було зрозуміло. І саме це — робило її найцікавішою здобиччю, яку я бачив за останні роки.

Я завжди вважав, що людина — це питання правильної ціни чи правильно підібраної загрози. Катерина ламала це переконання прямо зараз, прямо тут.

Не силою. Не зухвалістю.

А відвертістю. Гідністю. Тим, чого так мало залишилось у цьому світі. І тим більше я хотів зламати цю гідність. Побачити як вона виглядає з іншого боку.

— Шейх, — тихий голос Шахіра перервав мої думки.