Розділ 4

Катя

Я не пам’ятала, як дісталась до кімнати.

Мабуть, ноги самі винесли мене звідти, де ще хвилину тому стояла… стояла перед ним, біля дверей у пустелю, що не стала порятунком.

Я майже не спала. Очі автоматично заплющувались, але кожен раз, щойно в тиші прорізався той голос, трохи  низький, спокійний та жорсткий:

— Якщо вона ще раз покине межі своєї зони, можете її зв’язати.

Він не кричав, не лякав, але після того, як він це сказав, я зрозуміла, що тут усе справжнє. Тут явно не гра і не помилка організації, тим більше не дурна плутанина з документами.

Тут його сила. І він не вагається її застосувати.

Я прокинулась рано, відчуваючи, як тіло вкрите липким потом. Голова паморочилась. Світ за вікном був той самий. Той самий двір, ті самі пальми, той самий кам’яний мур, що тримав мене не гірше за охоронців.

Я підійшла до дзеркала.

Очі були червоні, щоки бліді, але щось у мені вже не тремтіло.  Той страх, що з’їв мене вночі, перетворився на гнів.

Я не дозволю йому це зробити.

Я не знала ще як. Не знала, через кого. Але знала одне, що точно не зламаюсь.

Я вдягнула найпростішу сукню з шафи було байдуже, чи личить вона цьому місцю. Байдуже, що вони подумають.

І тоді... у двері тихо постукали. Моя спина напружилась миттєво.

Охоронець? Хтось із прислуги? Чи… він сам? Я зробила повільний вдих.

— Хто там?

Відповіді не було. Лише ще один тихий стукіт. Попередження чи запрошення?

Я відчинила. І… застигла.

На порозі стояла Алія. Тримала в руках піднос із сніданком, але очі в неї говорили більше, ніж будь-яка їжа.

— Він… чекає, — прошепотіла вона, ледь чутно. — Через годину. В головному залі.

— Навіщо?

Вона тільки похитала головою.

— Будь обережна. Сьогодні він дуже злий.

Моя шкіра горіла, ніби від невидимого дотику. 

— Через годину. В головному залі. — Слова Алії били у скроні.

Я сиділа на краю ліжка, дивлячись на принесений піднос. Вперше з моменту прибуття мені запропонували їжу.

Здається, це перший знак, що мене тут не просто тримають, а… вписують у правила, але я не була готова стати частиною їхнього сценарію.

 — Будь обережна. Сьогодні він дуже злий, — сказала Алія.

А я? Я не зла? Я встала. Підійшла до шафи. Пальці ковзнули по тканинах.

Дорогі, розкішні, обрані за мене.

Я вибрала найпростішу, світлу сукню з довгими рукавами. Мінімум виклику. Мінімум слабкості.

У дзеркалі подивилась на себе довше, ніж хотіла. Очі залишились моїми. В них було те, що важливіше за макіяж і зачіску — не зламана воля.

І коли двері знову тихо відчинились і цього разу без стуку, де з'явився охоронець, я вже була готова.

Він мовчки кивнув, а я зробила крок у коридор. Дорогою серце билося все швидше. Кожен поворот здавався пасткою. Кожен камінь під ногами був перевіркою.

Коли ми дійшли до величезних різьблених дверей, я глибоко вдихнула.

Вони відчинилися переді мною повільно, наче підкреслено, що ця зустріч не випадкова. Вона потрібна йому.

Я ступила всередину. Зал був величезним. Світло ламало тіні на колонах. Пахло спеціями й деревом.

І він… Раїд. Вже чекав.

Стояв біля вікна, мов господар, що дивиться на світ, яким володіє.

Коли я увійшла, він повільно повернувся.

Очі були холодні, а лице непроникне. Але в куточках губ виднілася ледь помітна тінь задоволення. Наче він вже виграв першу партію.

Я зупинилася в кількох кроках. Пряма і горда. Я знала, що це гра. Але тепер я була готова грати.

Врешті, Раїд заговорив першим:

— Сьогодні ти виглядаєш... рішучіше.

— Сьогодні я зрозуміла, що вибору немає, — відповіла я спокійно.

Його брова злегка підвелась.

— Вибір завжди є. Просто він не завжди приємний.

Я стиснула руки, щоб не видати тремтіння.

— Якщо це запрошення, то я відмовляюсь. Якщо наказ, то я ще не сказала останнього слова.

Тиша зависла між нами. Він зробив кілька кроків вперед і зупинився зовсім близько.

— Ти вмієш красиво говорити, Катерино. Але пам’ятай: слова — не врятують, коли двері вже зачинено.

Він нахилився трохи ближче.

Голос став тихим, але гострим, мов клинок:

— І сьогодні… ці двері зачинено.

Його останні слова прозвучали, як постріл у тиші.

Я проковтнула повітря, яке раптом стало важким.

— Що ви хочете від мене? — голос зрадницьки тремтів, але я не дала йому зламатися. — Кажіть відверто і без натяків.

Раїд повів плечем, повільно, наче це дріб’язкова розмова для нього. Обійшов мене півколом, мов хижак, що не поспішає, бо знає, що жертва нікуди не дінеться.

— Ти чесна, Катерино. Це... рідкість.

Він зупинився навпроти.

Очі видавали темряву та рішучість.

Його голос був м’який, але в ньому бриніла небезпека:

— Ти тут випадково. Це правда. Але тепер ти в моєму домі. У моєму світі.

А я завжди плачу за те, що хочу отримати.

Я втупилась у нього, не розуміючи, куди він веде. До наступної миті.

Він кинув короткий погляд на стоячого поряд чоловіка і той негайно поклав на стіл тонкий конверт.

Раїд вишукано торкнувся його кінчиками пальців.

— Тут сума, яка перевищує те, що ти могла б заробити за рік у своєму готелі.

— За що? — видихнула я.

Він повільно підняв очі.

У погляді не було сумнівів і не було співчуття.

— За ніч зі мною.

Кров ударила в скроні. Всі м’язи миттєво стиснулися.

— Ви з глузду з’їхали! — вирвалось із мене.

Він не зрушив з місця. Лише легка, ледь помітна усмішка торкнулася його вуст.

— Ні. Я просто чесний. Ти маєш право відмовитись. — Його голос став глухішим, — Але тоді твоя позиція тут... зміниться дуже різко.

Я стиснула кулаки. Від гніву, від образи та від безсилля.

— Ви вважаєте, що мене можна купити?