Розділ 3

Катя

Коли двері зачинились за ним, я не одразу повірила, що він справді пішов.

Стояла, втупившись у ручку, ніби це вона зараз мала вирішити чи залишити мене в пастці чи впустити повітря.

Я зробила кілька кроків назад. У кімнаті було затишно, майже розкішно. Килими, важкі штори, масивні меблі, дзеркала з різьбленими рамами. Але все здавалося фальшивим, як декорації. Коли знаєш, що за сценою тиша, холод і стіни, які слухають.

Я не могла дихати.

Звук. Мені потрібен був хоч якийсь звук, щоб не зійти з розуму. Я відкрила шафу, там лежали складені сукні, зовсім не мої. Торкнулась тканини м’якої, дорогої і в той момент мені захотілось закричати.

Це не я. Це не моє. Це не моє життя.

Я кинулась до вікна. Внизу виднівся той самий двір. Жодного виходу. Пальми. Камінь. Тиша. Навіть птахи не літали тут.

«Ти не вона… але це нічого не змінює», — його голос ще лунав у моїй голові.

Я знову намацала телефон. Без сигналу. Ні Wi-Fi, ні мережі. Просто мертва точка. Мабуть, це і є те, що вони називають — «золотий полон».

Я сіла на ліжко, згорнулася, наче тіло саме намагається зникнути в собі. Очі пекло, але сліз не було. Я вже не мала на них сил.

«Треба діяти. Треба знайти шлях.»

Я повільно встала й почала оглядати кімнату. Обережно, системно як героїня з фільму, яку життя змусило стати шпигункою.

Вікна булинадто високо. Балкон без виходу. Але двері… вони не зачинені. Лише наважся вийти.

Я доторкнулась до ручки. Серце лупало в горлі. Один крок. Другий. Коридор. Пусто. Тиша.

І тоді я побачила його. Не Раїда, а іншого чоловіка. Він не рухався, просто дивився. Його очі були темні, мов ніч. Не загроза, а спостереження.

Я зробила ще один крок і він відступив.

Я залишилась одна, але вже знала, що за мною стежать.

Вони не тримають мене в клітці. Вони зробили кліткою весь дім.

Я ішла повільно, як на розтяжках.

Кожен крок був ніби виклик долі: чи дозволять мені бути тут? Чи зупинять?

Коридор мовчав, але його стіни, здавалося, дихали мені в спину. Я почувалась, як тінь у чужому домі, про яку всі знають, але ніхто не визнає її присутності вголос.

На повороті я майже врізалась у жінку.

— Ой! — я відступила на крок. — Вибачте…

Жінка на вигляд молода, у світлій сукні, з темною хусткою на голові. Вона трохи здригнулась, але не втекла, затримала погляд на мені. Не вороже. Не налякано. Радше… здивовано.

— Ти... — її голос був тихим, ніби шелест тканини.

— Я не повинна бути тут? — прошепотіла я, дивлячись на неї з надією. — Будь ласка… скажи, де я. Як мені звідси вийти.

Вона озирнулась, мов перевіряючи, чи нас хтось бачить. Потім повільно кивнула вбік.

— Тобі не можна ходити самій, — прошепотіла вона швидко. — Тут всюди камери.

— Я не хочу проблем, я просто… — мої губи затремтіли. — Я не повинна бути тут. Я не знаю, чому вони…

Вона раптом торкнулася моєї руки. Легко.

— Мене звати Алія, — сказала вона м’яко. — Я прислуга. Але я знаю, як це бути новенькою.

— Ти зможеш мені допомогти?

Її погляд потьмянів.

— У цьому домі допомога має свою ціну. Навіть мовчання.

Ми мовчали кілька секунд. Потім вона швидко витерла руки об фартух.

— Я зроблю вигляд, що не бачила тебе. Але якщо хочеш знати, коли коридори порожні, стеж за охороною. 

Вона відійшла, як і з’явилась досить швидко і без сліду. А я залишилась сама, із серцем, яке калатало, як в барабан.

Це був не порятунок. Але це вже була нитка. І я не збиралась її відпускати.

Я повільно рушила далі. Порада Алії крутилась у голові, мов закляття.

Я дивилася не на людей, а на обриси, що ковзали по стінах. І справді, кілька разів мені здавалось, що за поворотом хтось стоїть, але тільки тінь лишалась, холодна і мовчазна. Ніби цей дім жив окремим життям, і ми були лише фігури на його дошці.

Кожен крок був відлунням в голові.

Я не знала, куди веде цей коридор. Але знала, що назад не хочу. Я мусила знайти хоч крихту свободи. Вікно. Службовий вихід. Щось. Будь-що.

Я зупинилась біля старих дерев’яних дверей. Без охорони. Без замка.

Я штовхнула їх і вони відчинились із легким скрипом. За ними був вузький прохід із кам’яною підлогою, напівтемний, майже підземний. І... вітер.

Справжній, теплий, пустельний вітер.

Я зробила крок.

Він привів мене у внутрішній сад. Дивно тихий, схожий на таємницю, яку забули закрити. Тут не було камер. Я це відчула шкірою, що  вперше ніхто не стежив.

Пальми. Біла альтанка. Квіткові арки. І…

Старий прохід у мурі. Я підбігла ближче. Торкнулась. Дверцята були вузькі, якраз для однієї людини. І за ними нікого. Пісок. Пустеля. Невже це моя свобода?

Серце билося так сильно, що я боялася, що його почує весь маєток. Це шанс і можливо, єдиний.

Я вже торкнулась засуву, коли за спиною почувся голос. Низький. Повільний. Твердий, як лезо.

— Цікаво, чи ти теж завжди йдеш туди, куди тобі заборонено.

Я обернулась різко. Раїд стояв у тіні, немов завжди був тут. Ніби чекав.

Його очі були темні й спокійні як буря перед ударом. Я не встигла нічого сказати, бо він вже зробив крок вперед. І тепер двері за моєю спиною — це не вихід, а ще одна пастка.

— Ви стежили за мною? — мій голос був глухим, горло пересохло.

— Я передбачив, що ти спробуєш втекти. — Раїд зупинився просто навпроти. — Не кожна жінка отримує попередження, але ти вже отримала. І схоже, не зрозуміла.

— Це не попередження. Це — полон.

Він посміхнувся. Повільно.

Без жодного тепла. Без жалю.

— Ти називаєш це полоном, бо досі живеш ілюзіями. Але на цьому етапі — ти вже частина мого світу. І в ньому твої правила не працюють.

— Ви не маєте права.

— А ти все ще думаєш, що я дію за правилами?

Він ступив ближче, і я, не думаючи, відступила. Між нами залишався лише простір, наповнений мовчазною боротьбою.