Розділ 1

Катя

Спершу я думала, що це просто недолуге непорозуміння.

Ну, буває — нова країна, інший алфавіт, таблички, водії. Але коли чорний позашляховик залишив місто позаду, а замість готелів і пальм я побачила пісок і пустелю, тривога почала точити зсередини.

— Вибачте, — обережно звернулась я до водія. — А ми точно їдемо до готелю?

Він не відповів. Навіть не обернувся.

Я вперше відчула, що мій голос нічого тут не означає. Притиснула до грудей сумку з документами. Телефон без зв’язку. Вже вдруге намагалася перевірити мапу, але GPS показував лише сіре "невідоме розташування". Ліна не писала. А може, просто я не бачила її повідомлень.

«Все нормально», — повторювала я собі. «Це просто транзит. Просто якась приватна резиденція. Може, тут буде співбесіда…»

Але ніщо не здавалося нормальним, коли ми проїхали крізь ворота, за якими тягнувся кам’яний мур із візерунками.

Маєток виріс із піску, як міраж: золоті арки, білий камінь, вікна з решітками.

Двері відчинилися мовчки. Я ступила всередину і відчула, як дім поглинає звук. Тут було... тихо. Загрозливо тихо.

У холі чекали двоє чоловіків. Один — у строгому одязі, інший — з відкритим обличчям, наче зі стародавніх фресок. Вони кивнули, і мене ввели до кімнати.

— Почекайте тут.

— Але ж я хочу знати, де я! — голос тремтів, але я не замовкла. — Це якась помилка! Я приїхала працювати в готель, не сюди!

— Вас просили не хвилюватися, — сказав той, що залишався.

— Хто просив?

Він не відповів. Просто вийшов, зачиняючи двері.

У кімнаті було все і ліжко, килими, дзеркала, навіть ваза з квітами. Але не було головного — волі.

Я підбігла до вікна. Внизу внутрішній двір, пальми, тиша і жодних людей. Жодного сигналу. Жодного шляху назад. А потім я вперше почула його голос.

Глибокий. Вимогливий.

— Катерина? — Я різко обернулась.

На порозі стояв він. Той, хто мав відповісти на всі питання. Той, хто незабаром стане моєю найбільшою проблемою… і найнебезпечнішим почуттям.

Його голос був як наказ, загорнутий у оксамит.

Спокійний, але такий, що не дозволяє заперечення.

— Так, — я облизала пересохлі губи. — Це я. Але... гадаю, сталася помилка. Мене забрали з аеропорту, хоча я мала їхати до готелю, на роботу. Ви, напевно, чекали іншу дівчину...

Він не відповів одразу. Просто зайшов у кімнату. Його кроки були неквапливі, впевнені. Темне вбрання контрастувало з теплою засмагою шкіри. Очі  глибокі, мов ніч, і не відпускали мого погляду.

— Ви приїхали вчасно, — сказав він нарешті.

— Ви мене не почули, — я зробила крок назад. — Я не та, кого ви чекали. Моє ім’я дійсно Катерина, але я приїхала за іншим контрактом. Я маю документи, подивіться…

Я потяглася до сумки, але він зробив один крок і я завмерла.

— Документи вже перевірено.

— Як це перевірено? Ви не маєте права забирати мої особисті речі!

— Ваше перебування тут – це частина домовленості.

— Якої ще домовленості?! — у мене зірвалося з вуст.

Я вже не приховувала страху. Він щільно облягав мої ребра. Я стояла в чужій країні, у чужому будинку, перед чужим чоловіком, який вів себе так, наче я — річ, яку йому доставили за попереднім замовленням.

— Послухайте… пане… — я змусила себе говорити повільніше. — Я не знаю, ким ви мене вважаєте. Але я не ваша. Я приїхала працювати...

— Ти тут і це все, що має значення, — його голос став трохи нижчим, як буря, що прокочується над піском. — Решта все згодом.

— Я хочу піти.

— Спробуй.

Він сказав це без виклику. Без емоції. Просто як факт.

Мої долоні спітніли. Серце билося в горлі. Я не знала, куди подіти руки, не знала, як дихати.

— Хто ви? — прошепотіла я.

Він наблизився ще на крок.

— Раїд аль-Хассан. І від сьогодні ти в моєму домі, а значить під моїми правилами.

Його ім’я обпекло мене, як клеймо.

Раїд аль-Хассан. Я чула це прізвище десь раніше. У новинах? У якихось випадкових статтях? Мабуть, тоді я навіть не усвідомлювала, що колись стоятиму перед цим чоловіком наживо та без захисту.

— Це незаконно, — я вирвала з себе слова, які тепер звучали як молитва. — Ви не маєте права мене утримувати. Я іноземка. Якщо мене не відпустять, я звернуся до посольства, до поліції…

— Твоє посольство тебе не знайде.

— Вибачте, що?!

— Для них ти просто не прибула до місця призначення. Ані помилки в прізвищі, ані скарг. Лише дівчина, яка зникла в дорозі. Це буває. Частіше, ніж ти думаєш.

Мені стало холодно. І не від кондиціонера. А від того, з якою спокійною байдужістю він про це говорив.

— То ви викрали мене?

— Ні, — його погляд був прямим і різким. — Тебе просто прийняли за ту, ким ти мала стати. І я не маю причин це змінювати.

— Але я, не вона!

Раїд підійшов ближче. Настільки близько, що я відчула аромат його парфумів, щось тепле, терпке, з ноткою диму і спецій. Його тінь накрила мене.

— Ти думаєш, це має значення?

— Для мене має.

Він мовчав кілька секунд. І в його тиші було більше загрози, ніж у будь-яких словах. Потім він трохи нахилився й прошепотів:

— Тоді доведи мені, хто ти. І чи вартуєш ти того, щоб я відпустив тебе.

Я не відповіла. Не могла. Його очі спалювали. Він розвернувся й пішов, залишивши двері відчиненими. А я стояла серед кімнати як в'язень у золотій клітці. З руками, що тремтіли, і серцем, яке билося вже не від страху.

А від злості. І бажання вижити.