Пролог

Катя

Коли літак торкнувся землі, я затамувала подих.

Ніби саме повітря Туреччини мало змінити щось у мені. Мало стерти розчарування, яке я тягнула з собою, як стару валізу,  зламану, але ще не готову викинути.

— Ну що, свобода! — Ліна розсміялася, перехоплюючи мій погляд. — Канікули починаються.

Я посміхнулась. Вона завжди все спрощувала. І, можливо, саме тому я погодилась на цю авантюру — літо в іншій країні, на роботі, яка давала більше питань, ніж відповідей.

Ми пройшли контроль, вийшли у зал зустрічей, де миготіли таблички з назвами готелів і прізвищами. Сонце било крізь скло, а кондиціонер дув кудись повз.

— О, дивись, — я вказала пальцем. — Там моє ім’я. «Катерина Войнаровська».

— Хвилинку, — Ліна нахилилась ближче. — Але ж ми мали чекати автобус?

— Можливо, це зміни? — Я знизала плечима й рушила вперед.

Чоловік, який тримав табличку, не усміхався. Високий, суворий, у чорному. Він ледь кивнув.

— Ви Катерина?

— Так. А ви з якої агенції?

— Я відправлений за вами. Ваш транспорт готовий.

Мене раптом кольнуло щось глибоко всередині.

— Але ми мали разом їхати з подругою… — я обернулась. — Ліна!

Її вже тягнули в інший куток натовпу. Вона крикнула:

— Все нормально! Побачимось у готелі!

Я все ще вагалась. Але чоловік уже відкривав дверцята чорного авто. Його рухи були чіткі, навчено-впевнені.

— Усе готово. Нас чекають.

Я зробила крок уперед. Один-єдиний.

Ще не знаючи, що цей крок стане останнім на знайомому ґрунті.

Ще не знаючи, що їду не на роботу, а  у полон до чоловіка, який вважатиме мене своєю ще до того, як я скажу перше слово.