41. Ейлін. "Це ще не кінець"

Вони йшли цілий день, поки сонце остаточно не сховалося за обрій, залишивши небо в сріблясто-фіолетових барвах, зітканих з серпанку й тіней. Ліс навколо ставав густішим, гілки змикалися над головами, мов арка давнього храму, і кожен крок лунав надто голосно в тиші, що оповивала їх з усіх боків.

Рейнар ішов першим, обережно відгортаючи кущі, уважно вдивляючись у землю в пошуках чужих слідів. . Позаду крокувала Ейлін — мовчазна, із стиснутими вустами й важким поглядом. Її плащ був подертий, пасма волосся вибилися з-під каптура, на щоці — подряпина, але вона не скаржилась.

— Тут, — сказав Рейнар, коли вони вийшли на галявину, заховану поміж двох пагорбів. — Їхні коні не зможуть дістатись сюди. І нас не видно з дороги.

Вони розпалили невелике вогнище, затуливши його з трьох боків камінням і  ялиновим гіллям. Над ним висіла сивувата хмара диму, що танула серед гілок, мов примара. Дощ, який щойно починав накрапати, припинився, лишивши в повітрі вологу, запах моху й кори.

Ейлін сиділа мовчки. Вона обійняла коліна, прихилившись до каменя, і дивилася кудись у темряву, туди, де догорали останні відблиски дня.

— Ми не встигнемо, — нарешті прошепотіла. — Гаральд уже, напевно, на паромі. Аарр… Він сам. Серед ворогів. Його або приборкають, або знищать. А ми тут сидимо, безпомічні, мов діти, що втекли з дому…

Рейнар озирнувся на неї, його тінь тремтіла в світлі полум’я. Він підійшов ближче, став на коліно поруч.

— Ейлін, — м’яко сказав він, поклавши руку їй на плече. — Ти вся тремтиш.

— Я не боюся, — буркнула вона. Ненавиділа відчувати себе слабкою. — Просто… просто я втомилась сподіватися. Усе життя — це боротьба. За себе. За тих, кого любиш. І ця боротьба ніколи не закінчується.

Рейнар зітхнув. Він мовчки взяв її долоню — теплу, одночасно м’яку й напружену. Повільно притис її до своїх грудей, туди, де билося серце.

— Чуєш? — прошепотів він. — Воно все ще тут. Б’ється. За тебе. За Аарра. За всіх. Бо поки ми живі — надія жива.

Її очі раптом наповнилися сльозами. Вогонь відбивався в них, мов у глибоких озерах. Вона довго мовчала, тільки дивилась на нього — ніби щойно побачила вперше.

— А якщо нас схоплять? — запитала вона тихо. — Якщо все марно?

— Тоді загинемо стоячи, а не на колінах, — відповів він просто. — Але поки ми тут, разом, — це ще не кінець.

Він простяг до неї руку. Ейлін довго вагалась, а потім повільно ковзнула ближче, притулилася до нього плечем. Її голова опинилася в нього під підборіддям, волосся торкалося щоки. Довгий час вони просто сиділи так, слухаючи тишу ночі, яку навіть птахи боялися порушити.

Її дихання вирівнялося. Його — уповільнилося. І світ, хоч на мить, став безпечним.

Десь далеко, у темряві, шелестіло листя, ніби ліс затамував подих разом із ними…