40. Рейнар. Зраджені вдруге

— Ми не можемо залишити його тут, — прошепотіла Ейлін, поглянувши на блідого, майже безкровного Лема. — У нього серйозне поранення. До вечора він просто не доживе.

Рейнар стиснув щелепи, напружено про щось розмірковуючи. Але врешті він кивнув, мовчки підійшов до стрільця й допоміг підвестися, підставивши плече.

— Сідай на мого коня. Та тільки спробуй обдурити нас, — буркнув він. — Бо на додачу до зламаної руки отримаєш потовчені ребра…

Лем не відповів, лиш тихо стогнав, поки Рейнар допомагав йому вилізти в сідло. Дорога знову вела їх у ліс — глибший, густіший, із високими деревами, крони яких затуляли небо, мов шатро. Сонце тільки місцями пробивалося крізь листя золотими острівцями. Лем тримався в сідлі, хоч і хилився набік час від часу, втрачаючи рівновагу.

— Найближче поселення — Кривий Віл, — сказав він, коли сонце вже висіло низько над обрієм. — Ми зупинялися там на шляху до Гнізда Орла.. Можна буде знайти харчі й… і перев’язати мені руку.

Кривий Віл виявився селом із десятком похилих хатинок, що тулилися одна до одної вздовж  неглибокого, зарослого осокою струмка. Паркани були перекошені, на подвір’ях у пилюці вовтузилися діти і собаки, а з димарів вився сірий дим. Їх зустріли з пересторогою. Тут чужинцям не раділи, але коли Рейнар дістав срібну монету, очі селян потеплішали.

Їм дозволили залишитися на ніч у хліві при корчмі, що здавалася найновішою будівлею в поселенні. Грубі балки, запах сіна й гною, тихе форкання коней… Натомлені подорожні просто впали на солому, закутавшись у свої плащі, і тут же поринули в сон…

Але щойно ніч упала на село, Лем розтулив очі. 

Він  підвівся, обережно відчинив двері, вийшов у темряву й подався до хати старости. Там крізь шибку ще виднілося світло.

— Я знаю, хто вони, — прошепотів він, коли йому відчинили. — Рейнар, бастард короля, і з ним дівчина з гір — Ейлін. Їх шукають. За них обіцяно винагороду. Срібло. Багато срібла…

***

Рейнар прокинувся від того, що хтось ззовні грюкав у двері. Хлопець миттю схопився, рука сама потяглася до меча. Ейлін уже стояла, напружена, мов струна, її рука стискала короткий меч.

— Відчиняй, чужинцю! — пролунало з-за дверей. — Ми знаємо, хто ви. Вас шукає сам король Зелених островів!

— Зрадник, — просичав Рейнар, вхопивши Лема за комір. Той ще вдавав, що спить, але очі його були розплющені й повні страху.

— Я… я мусив… вони пообіцяли…

— Нічого не обіцяли. Тебе просто використали, — кинув Рейнар і зневажливо відштовхнув стрільця до стіни.

Зовні лунали крики, важкі кроки. Але двері ще не виламали. У них залишалося лише кілька секунд.

— Сюди! — прошепотіла Ейлін, хапаючи Рейнара за руку. — У задній стінці є маленькі двері, через яких із хліва вигрібають гній!

Зігнувшись в три погибелі, вони вискочили на двір у темряву, ковзаючи по мокрій землі, минаючи клуні та повні снопів вози. Село вже прокидалось — люди вибігали зі своїх домівок, заглядали у вікна, хтось кричав «хапайте їх!», але в темряві ніхто не міг сказати точно, де поділися втікачі

Коли за їхніми спинами почулися приглушені відстанню крики переслідувачів, і — що найгірше — гавкіт собак, Рейнар притягнув Ейлін до себе й  прошепотів їй на вухо:

— Біжи на схід. До яру. Я прикрию.

— Ми не розділяємось, — рішуче відповіла вона. — Не тепер! Нам треба йти по струмку! Так собаки втратять наш слід…

Коли вони нарешті вирвалися з села, залишивши людський гомін і  вогні факелів далеко позаду, на обрії  вже розлився передранковий серпанок. Пахло вогкістю, мохом, трохи димом.

Вони мовчали. У поглядах було більше, ніж у словах. Їм удалося втекти. Але тепер знали: за ними полюють. Вони не дістануться до Зелених Островів…

І Лем… Лем зник. І хтозна, чи ще не зустрінуться вони з ним на іншому боці меча…