38. Рейнар. Навздогін за викрадачами

Холодний ранковий вітер пробігав коридорами замку, коли Ейлін і Рейнар, зібравши мізерні припаси, спустилися до скарбниці. Колись вона виблискувала золотом і самоцвітами, але тепер була майже порожня. Вороги забрали майже все. Рейнар зупинився посеред напівпорожньої зали, насуплено роздивляючись порожні полиці та перекинуті скрині.

— Вони знали, що шукати, — пробурмотів він.

— Так… — Ейлін присіла біля стіни, звідки щось блиснуло. — Але не все знайшли.

Вона витягла з-під зламаної балки кілька срібних монет і одну золоту — із зображенням крилатого звіра, карбовану в князівстві Скелястих Гір. Рейнар усміхнувся.

— Може, вистачить на двох коней. Якщо пощастить — і на шматок хліба.

Він узяв свого меча і закинув на плече  важкий арбалет, знайдений у зброярні.  Ейлін озброїлася  знайденим там же коротким мечем,  — він був трохи заважкий для її руки, але добре збалансований. Склала у вузлик залишки нехитрих харчів, і обоє  покинули замок через східну браму, обережно спускаючись гірською стежкою. 

— Якщо вони рушили зі світанком, маємо кілька годин фори, — мовив Рейнар, відкидаючи з чола пасмо неслухняного чорного волосся. — Але не знаємо, куди саме повели Аарра. Вони могли розділитися.

— Якщо хоч трохи розуму мають, то відведуть його подалі від основного війська. Бо він ще може прокинутись і спалити їх усіх, — відповіла Ейлін. 

— Аби ж він прокинувся… — тихо додав хлопець.

Дорога вниз була важкою. Гірська стежка, вкрита камінням, вела до колишнього табору. Там залишилися сліди — від возів, важких чобіт, зламані гілки та витоптана трава.

— Он там! — Ейлін вказала на роздоріжжя, де одна колія повертала вбік, у гущавину лісу. — Віз тягнули окремо. Може, там був він?

Рейнар зліз із коня, нахилився до землі.

— Подвійний слід. Поклажа була важка. А поряд — три вершники. І ще… — він торкнувся попелу, що лишився на стеблах трави. — Тут дихав вогонь.

— Це він. Вони везли його сюди.

Вони рушили слідом у ліс. Крони дерев ставали густішими, день, ще не встигнувши до пуття розвиднітись,  починав темніти — немов сам ліс ховав ворогів.

— Ми мусимо з’ясувати, куди вони його ведуть, — прошепотіла Ейлін. — Якщо вони мають мага, можуть спробувати підкорити його. Або вбити, якщо не зможуть.

Рейнар кивнув, хмурячись.

— У батька є такий. Темний чаклун на ім’я Сірел. Кажуть, він колись приборкав зграю грифонів. Думаю, вони повезуть Аарра на Зелені острови…

Ліс розступився, і попереду вдалині замаячили дахи села, що тулилося біля підніжжя гори.

Коли Ейлін з Рейнаром дісталися села, сонце вже піднялось над пагорбами. Люди з цікавістю дивилися на подорожніх у запилених плащах. Рейнар підійшов до старого коваля, який курив люльку на порозі своєї кузні, простягнув загорнуті в хустину монети.

— Нам потрібні коні. І ще розкажіть, хто нещодавно проїздив через ваше село, — сказав хлопець.

Коваль повагався, покрутив  золотий  у  темних пальцях:

— Маю двох коників. Звісно, це не бойові скакуни, але до мандрів згодяться…. А щодо тих, хто проїздив…

Він озирнувся, стишив голос:

— Учора передвечір пролітали вершники. Багато. Їхали на південь. Але серед них був один віз — великий, укріплений. Тягнули його четверо коней. Сусід якраз тоді був на вулиці, казав —  щось у ньому ворушилось. Велике, темне… І запах був — паленого.

Ейлін з Рейнаром переглянулись.

— Це Аарр, — прошепотіла вона.

— Куди поїхав той віз? — схвильовано запитав  хлопець. 

— У напрямку Тірена. Якщо поїдете не трактом, а лісовою дорогою, ще зможете наздогнати…