37. Ейлін. "Це була пастка..."

Холод, який сковував тіло… капання води… гул у вухах…

“Я в могилі”, — такою була її перша думка. 

Ейлін повільно розплющила  очі. Стеля над нею була кам’яною, нерівною, вкрита павутинням і чорними плямами плісняви. Перша хвиля паніки піддалася доказам здорового глузду. Це точно не могила, отже, вона звідси вибереться. Спроба підвестися виявилася марною — руки були зв’язані за спиною, ноги теж. Відчайдушно крутячи головою, вона побачила Рейнара, що лежав трохи віддалік, обличчям до стіни, теж зв’язаний.

— Рейн… — хрипко прошепотіла. — Прокидайся!

Його повіки здригнулися, з губ зірвався тихий стогін.

— Що... де це ми?..

— У підземеллі. В замку. Нас зв’язали. Але я нічого не пам’ятаю. Лише як ми сиділи за столом, а потім якийсь провал у пам’яті… Голова тріщить…

Рейнар стиснув щелепи і зробив марну спробу розірвати пута:

— Мілагра… Зі своїми бісовими зіллями…

— Хто б сумнівався, — тихо відповіла Ейлін. — Мені вона одразу не сподобалась…

Вона перевернулася на  другий бік і  побачила те, що вселило в неї надію. Від кам’яної колони, що підпирала стелю, відламався шматок — внаслідок чого утворився вступ з досить гострим краєм. Вона підкотилася ближче і почала терти мотузку об цей край. . Рейнар, зрозумівши її задум, підповз до неї, допомагаючи — і нарешті мотузки піддались. Ще за кілька хвилин обоє вже стояли на ногах, хитаючись, розминаючи затерплі кінцівки.

— Йдемо. Треба дізнатися, що сталося.

На їхнє щастя, двері, що вели в підземелля, вже давно покосилися, боо від вологості поіржавіли петлі, які їх тримали. Вороги лише причинили двері, але не змогли замкнути їх, так і покинули. Тож Рейнар наліг плечем — і скоро обоє опинилися на свободі. 

Кам’яні вищерблені часом сходи вели вгору, у замковий двір. 

Ворота були розчинені навстіж. Вони не побачили ніі ворогів, ані дракона. Лише палаючі залишки їхніх запасів, згорілі лавки, зім’яті знамена, які повільно тріпотіли на вітрі.

— Вони… вони пішли? — Рейнар зупинився в центрі двору. — Може, Аарр розігнав їх?

— Розігнав? — Ейлін кинула на нього гострий погляд. — А нас тоді хто зв’язав? І замкнув у підземеллі? Ти сам бачив — Аарр їв разом з нами, він теж заснув. Його забрали. Інакше хіба він дав би так вчинити з нами?

Рейнар витер піт з чола, його рука затремтіла:

— Ти маєш рацію. Це була пастка. З початку до кінця. І вона спрацювала.

Ейлін зробила кілька кроків до воріт, вдивляючись у далечінь. Низом гори пролягав вже спустілий ворожий табір. Навіть дим не курився з вогнищ. Усе згорнуто, ретельно і швидко.

— Вони забрали Аарра. Але навіщо? — прошепотіла вона.

— Якщо Гарольд здобуде контроль над драконом, він стане непереможним, зможе завоювати усіх своїх сусідів… — зітхнув хлопець. 

Рейнар не договорив. Їхні погляди зустрілися — обидва знали, що це загрожує не лише їм, а й цілому континенту.

— Його треба повернути, — сказала Ейлін твердо. — І чим скоріше, тим краще. Бо що довше вони його тримають, то більше шансів, що зламають.

— І ми не знаємо, чи він узагалі ще живий…

Тиша повисла між ними, порушувана лише шелестом вітру.

— Ми його знайдемо, —  рішуче промовила Ейлін. — Маємо допомогти Аарру, як він допоміг нам…