36. Рейнар. Під владою сну

Коли ніч знову опустилася на Гніздо Орла, і навіть Аарр, згорнувшись клубком у тронному залі, який він називав своєю опочивальнею, заплющив очі, Мілагра прокинулася. Тихо, як тінь, вона встала з ложа, ковдру залишила акуратно складеною, ніби й досі лежить під нею. Крок за кроком пройшла коридором, озираючись на кожен шерех, кожен подих вітру, що просочувався крізь щілини в камені.

У руках вона тримала невеликий шкіряний мішечок, в якому ховалися пучки висушених трав, макове молочко, порошок з кори місячного дерева — інгредієнти, здатні приспати навіть звіра.

Її кроки привели її до невеликої комори поряд із кухнею. Там стояли глечики з питною водою, залишені для ранкового використання. Мілагра витягла маленький мішечок із порошком, відкрила кожен з глечиків і всипала в них дещицю зілля. 

— Лише дрібка, — прошепотіла, — вистачить, щоб заснули міцно, без снів. А якщо більше… То ваш сон триватиме міцно…

Зненацька десь угорі пролунали кроки. Мілагра завмерла, притислася до стіни, завмерла, мов привид. Минуло кілька хвилин. Мовчання. Хтось просто проходив по башті нагорі — мабуть, Рейнар, який чергував на стіні, щоб уникнути підступів Гаральда. 

Вона обережно прикрила глечики, озирнулась і вийшла з комори, ховаючи мішечок глибоко в таємну кишеню своєї спідниці.

На зворотному шляху вона затрималася біля оглядового вікна. Звідти, крізь нічну імлу, було видно кілька вогників у темряві біля підніжжя гори. Сигнали. Знак, що її друзі ще там. Чекають.

***

Ранок у Гнізді Орла почався з диму з кухонного димаря — Ейлін поралася біля вогню, розпалювала піч, варила рідкий суп із решток сушеного м’яса, коріння й жмені вівса, знайденого в коморі. Смак був далеким від вишуканого, але хоч щось тепле в холодних стінах — уже радість.

Рейнар тим часом ішов по довгому вузькому коридору разом із Мілагрою. Він ніс старий світильник, а вона — кошик для припасів.

— Ти добре орієнтуєшся в замку, — зауважив хлопець. — А я тут блукав перші два дні.

Мілагра посміхнулася так, ніби це був комплімент.

— Я просто маю гарну пам’ять. І вуха. Замки говорять до тих, хто хоче їх чути.

— Може, ти ще й привидів бачиш? — усміхнувся він.

— Привиди — це ті, хто не встиг помститися, — мовила вона рівним тоном.

У підвалі вони знайшли бочку вина і мішечок з квасолею.

Рейнар нахилився, щоби підняти бочку, й не помітив, як погляд Мілагри ковзнув по полицях. Вона швидко й майже непомітно підсунула маленький пакуночок з порошком у щілину в стіні..

— Дивно, що все це збереглося, — сказав він, змахуючи  з бочки пил. — Хоч щось.

— Так, — кивнула Мілагра, задоволено усміхаючись. 

За годину всі сиділи за скромним столом. Ейлін подала суп та квасоляні коржі, налила всім потроху вина. Мілагра також приготувала для кожного по чашці трав’яного настою, мовляв, «для зігріву і сил». Її голос був лагідний, усмішка — доброзичлива.

Рейнар сьорбав гаряче вариво, слухаючи, як Мілагра розповідає, що на рівнинах ледь не все літо тривають бурі, й не помічав, як поволі його голова починає хилитися на груди. Може, вино було занадто міцне?

Йому стало спекотно. Повіки важчали, немов наливалися свинцем. Рука зісковзнула зі столу.

— Щось… не так… — прошепотів, стискаючи скроні.

— Ти просто перевтомився, — ніжно мовила Мілагра. — Ляж, відпочинь.  Усім треба відпочити. Я догляну за вами. Усе добре…

Світ повільно згас перед його очима…