35. Ейлін. Нова мешканка замку

Дощ полив з новою силою, змусивши мешканців Гнізда Орла заховатися за стінами замку. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи золотаві відблиски на кам’яні стіни старої трапезної. Ейлін сиділа з прямою спиною, напружена, але мовчазна. Рейнар, із перев’язаними руками після вчорашніх  робіт, час від часу кидав погляд на дівчину, яку приніс Аарр.

Вона сиділа трохи осторонь, кутаючись у вовняну ковдру, яку їй дала Ейлін. Світло від полум’я м’яко торкалося її обличчя — худорлявого, з високими вилицями, сірими очима й тривожним поглядом. Її волосся ще було вологе від дощу, а руки дрібно тремтіли.

— Як тебе звати? — запитав Рейнар.

— Мілагра, — тихо відповіла дівчина. — Я… була цілителькою. У таборі Гарольда.

Ейлін насупила брови.

— Добровільно?

Мілагра похитала головою.

— Мене змусили. Я родом із західних рівнин, з селища біля лісу. Гарольдівські вершники забрали мене рік тому. Дізналися, що я лікувала дітей у своїй громаді, і вирішили, що стану в пригоді. Один з воєначальників був тяжко поранений — стріла у груди, зараження… Я намагалася, клянуся! Але не змогла врятувати. Тоді… — вона ковтнула слину. — Мене зв’язали й сказали, що дракон має вирішити мою долю.

— І ти справді лікуєш? — недовірливо уточнила Ейлін.

— Звісно. Я не знаюся на бойових ранах, але вмію зупиняти кров, знімати жар, варити настої від отруєння, хвороб…

Рейнар і Ейлін переглянулися.

— Нам може знадобитися така людина, — тихо мовив хлопець.

Ейлін не відповіла одразу. Її погляд ковзнув по худому тілу дівчини, зупинився на тонких пальцях, складених на колінах. Можливо, та не брехала. А можливо, просто вміла добре прикидатися…

— У тебе буде окрема кімната, — нарешті сказала Ейлін. — Ми ще не довіряємо тобі. Але ти отримаєш притулок. І роботу — допоможеш на кухні, з прибиранням… побачимо.

Мілагра схилила голову:

— Дякую! Я нічого не зроблю, що могло б  вам  нашкодити. Присягаю...

— Не присягай, — буркнула Ейлін. — Тут усі вже давно не діти.

Рейнар посміхнувся, хоч і невпевнено.

А з темного кута, непомічений людьми, дракон Аарр спостерігав, як полум’я вогнища кидало світло на нову гостю. Його жовті очі не кліпали. Йому щось у цій дівчині не подобалося — було відчуття, якого він не міг пояснити. Інстинкт. Запах. Тінь у погляді.

Але він мовчав…