32. Рейнар. Зброярня старого замку

Вранці погода зіпсувалася. Північний вітер свистів поміж вежами Гнізда Орла, а важкі хмари чіплялися за стрілчасті вершини скель. Проте їхні вороги не зважали на негоду, вони розбили шатра, над якими майоріли прапори Зелених Островів, під  шкіряними навісами на вогні готувалася їжа, а вартові, озброєні до зубів, охороняли всі підступи до Гнізда Орла.

 — У нас закінчилися припаси, — сказала Ейлін, подаючи сніданок. — Зрештою, є трохи борошна, тож можна приготувати якісь коржі… А м’яса зовсім не лишилось…

 — Я принесу, — коротко сказав Аарр.

Рейнар здригнувся, він досі не міг звикнути до того, що він не чув голосу дракона вухами —  той звучав у його голові. 

 — Це може бути небезпечно, — хлопець вказав на табір, що розкинувся біля підніжжя гори.

 — Своїми стрілами і списами вони мене не дістануть, — зауважив Аарр. — Я вже перевіряв. От якби у них був сильний маг, він міг би щось придумати…

 — Рейнаре, у твого брата є маг? — стурбовано глянула на хлопця Ейлін. 

 — Немає, він лишився у палаці, Його Величність не відпускає чародія від себе, надто він цінний…

 — А ти що, на власного батька говориш: “Ваша Величносте”?  — здивовано запитала Ейлін. 

 — А як на нього казати, він король, а я  не є його спадкоємцем, — Рейнар знизав плечима. 

 — Ну, мага немає, тож я пошукаю, чим би нам пообідати, —  Ааар розправив крила і злетів у повітря. Зробив два кола над замком, і від вітру, який здійняли його крила, затріпотіли поли одягу хлопця і дівчини.  Потім його силует зник серед хмар, прямуючи на захід у пошуках здобичі.

Ейлін з Рейнаром спостерігали за Аарром із головної вежі. Вона тримала руку на руків’ї кинджала, який знайшла в тронному залі Гнізда Орла і з того часу носила на поясі.  Рейнар нервово озирався на горизонт, затягнутий хмарами, де вже проступали темні ряди щитів і списів — військо Гарольда готувалося до наступу.

— Він побачив, що дракон полетів, і вирішив цим скористатися, — сказав Рейнар. — Але цей замок не зовсім беззахисний. Я дещо знайшов…

Він провів Ейлін вузькими коридорами до масивних дверей, прихованих за гобеленом з зображенням орла, що боровся зі змієм. Коли двері, глухо рипнувши, прочинилися, і очі Ейлін звикли до напівтемряви, яку розсіювали маленькі загратовані віконця біля самої стелі, дівчина зрозуміла, що Рейнар привів її до старої зброярні. Тут вкривалися пилом іржаві алебарди, арбалети, щити зі стертою емаллю, десятки стріл із чорного дерева, навіть баліста, наполовину розібрана.

— Поглянь, який красень, — сказав Рейнар, знімаючи зі стіни меч із тьмяним, але ще гострим, як осінній вітер, клинком.

 — Що ми зробимо проти цілого війська? — Ейлін було страшно, серце  тріпотіло в грудях, вона вже була не рада, що відпустила Аарра. Він міг узяти їх на спину і полетіти разом з ними. Як вона не додумалася до цього…

 — Захищатися завжди легше, ніж атакувати, — голос Рейнара звучав безтурботно, але він також час від часу із надією поглядав у небо. Очікував, що Аарр повернеться — зрозуміла Ейлін. 

Але дракона все не було… Раптом він усе-таки став здобиччю Гаральда?...