31. Ейлін. У облозі

Коли дракон приземлився на внутрішньому дворику замку і випустив з лап ошелешеного хлопця, Ейлін підійшла до нього і запитала:

 — Ну що, побалакав із братом?

Рейнар сидів, насупившись, опустивши голову, здавалося, він був у стані повного шоку.

 — Не чіпай його, — промовив Аарр.

 — Якби не ти, він загинув би! Ну як можна бути таким дурним! — не вгамовувалася дівчина. 

 — Коли тебе прив’язали до сухого дерева, ти виглядала не краще, ніж він перед сокирою ката, — філософськи зауважив Аарр. — Пам’ятаєш, як ти питала мене, цокаючи зкубами: “Ви з’їсте мене, пане драконе?”

 — От нічого подібного! — обурилася Ейлін. — Все було зовсім не так! 

 — Ти не цокотіла зубами? — примружив золотаве око дракон. 

 — Цокотіла. Але я тебе паном не називала!  І на “ви” не зверталася!

Вони так засперечалися, що перестали звертати увагу на Рейнара. Аж раптом почули голосний звук, який страшенно здивував обох. 

Рейнар… сміявся. Реготав так, аж за боки брався, валявся по траві, вказував на них пальцем і знову починав заходитися від сміху. 

 — О горе мені! Він збожеволів! — злякалася Ейлін.  — Його треба зв’язати! 

 — Не страшно, — дракон нахилив голову і уважно поглянув на хлопця, який продовжував реготати. — Звичайна істерика. Він відходить від шоку. Подуріє і перестане. 

 — Що ж, піду готувати їсти. А якщо він не перестане, то виллю на нього відро холодної води, — пообіцяла Ейлін і пішла куховарити. 

Вона общипувала курку, принесену Аарром, і думала про те, що вже стала забувати життя у батьківському замку. Зараз їй все частіше здавалося, що вона все життя провела тут, в Орлиному гнізді.

Вона намагалася пригадати обличчя батька, мачухи, сестри… Але бачила лише якісь розмиті плями. Це так вразило її, що вона, кинувши шматки курки в казан і заливши водою, поставила її на вогонь і вийшла на подвір’я. 

Рейнар вже прийшов до тями.  Він стояв, спершись на замкову стіну, яка місцями поруйнувалася часом, і дивився вниз. Біля нього стояв Аарр і так само нахилив голову за стіну. 

 — Що ви там угледіли?  — вона теж підійшла до бійниці і зиркнула на схил гори, на якій стояв замок.  — Нічого собі! — тут же вирвалося в неї.

Вона побачила, що  прямо по крутосхилу підіймаються ворожі солдати. Вони закидали мотузки з гачками на дерева, які повиростали на кам’яних схилах, підіймалися до цих дерев, кидали свої мотузки вище… Ейлін ніколи такого не бачила. 

 — Я думала, що ця гора неприступна, — вона поглянула на Аарра. — Мені здається, тобі варто зараз поспілкуватися з ними…

 — Зарано, хай ще трохи підіймуться, — буркнув дракон. — О, тепер пора!

Він розгорнув крила і полетів над крутосхилом, випускаючи з пащі полум’я, намагаючись поцілити ним у мотузки. Мотузки позагоралися, і Ейлін з задоволенням спостерігала, як нападники з криком випускали палаючі мотузки з рук та котилися вниз. 

 — Які вони наївні, — промовив Аарр, сідаючи поруч з ними. Від нього приємно пахло димком. 

 — Може, вони тепер повернуться додому, — сказала Ейлін. — Ходімо обідати. Курка вже готова…

Та коли увечері вона підійшла до стіни, то побачила унизу численні вогнища, біля яких темніли постаті людей, а трохи віддалік паслися коні. Схоже, їхні вороги не планували забратися звідси і вирішили тримати замок в облозі…