30. Порятунок від смертної кари

Хлопець уже рушив до дверей, але раптом, ніби пригадавши щось, зупинився і повернувся до Ейлін:

 — Не залишайтесь тут, у цьому замку, — сказав він. — Я постараюся вмовити брата відвести своє військо, але повір, таких охочих поквитатися з вами дуже багато…

 — А куди ж нам іти? — вона похитала головою. — Ні, тут найкраще місце для нас із моїм другом. А якщо хтось захоче нас звідси випровадити — то що ж, тим гірше для нього. Правда, Аарре?

 — Правда, — дракон кивнув головою. — Ще не народився на світ той двоногий, який вижене мене з моєї домівки!

Рейнар лише знизав плечима і почав спускатися сходами, які він сам нещодавно лагодив. Замок подобався йому, він чимось нагадував живу істоту, зі своєю історією, пам’яттю та обличчям. Він торкнувся глаженької кам’яної стіни, порослої смарагдовим мохом, і подумав, що теж хотів би колись мати власну домівку…

Потім йому вже не було коли думати, бо з кущів вискочило двоє здорованів в обладунках, підхопили його під руки й кудись поволокли. 

 — Гей, відпустіть мене! Я сам піду! — вигукнув Рейнар. — Ви що. мене не впізнали? Я свій! Я — Рейнар, бастард короля!

 Та солдати не промовили ні слова, незважаючи на всі його обурення та погрози. Притягли до шатра, що стояло на лісовій галявині між столітніми дубами. На його крики з шатра вийшов Гаральд.

 — Брате, це я, Рейнар, маю важливу розмову! — вигукнув хлопець. 

 — Ти не Рейнар, це, певно, дракон перекинувся Рейнаром, щоб надурити нас! — несподівано промовив Гаральд.

 — Чому? — у Рейнара аж очі на лоб полізли. — Чому я не я?

 — Бо справжній Рейнар звертався б до мене: “Ваша Високосте”, а не “брате”! Спадкоємець короля не рівня синові якоїсь задрипанки!

У Рейнара стиснулись кулаки. Але його й досі тримали двоє дужих солдатів, тож він лише пробурмотів:

 — Прошу вибачення, Ваша Високосте…

 — Ну що, ти приспав дракона?  —  нетерпляче запитав Гарольд. 

 — Ні, — Рейнар опустив очі. — Я подумав, що це не буде чесно. Не гідно такого лицаря, як ви, Ваша Високосте!

— Яке ти мав право думати за мене? — запально вигукнув Гарольд. — Я віддаю тобі накази, а ти маєш їх виконувати! Чому ти не зробив того, що тобі було велено?

 — Мені стало його шкода… — втомлено сказав Рейнар…

*** 

 — За невиконання королівського наказу і вільнодумство, — зачитував наказ глашатай. — Рейнара засуджено до смертної кари шляхом відділення голови від тіла!

Навколо імпровізованого ешафоту товпилися солдати — хтось дивився на Рейнара зі співчуттям, хтось з байдужістю, а хтось — із злорадством. Гарольд сидів у кріслі на вовчій шкурі, закинувши ногу на ногу, і колупав у зубах травинкою. 

В його очах Рейнар не бачив зовсім нічого — лише пустку. 

Кат штовхнуву його, і хлопець упав на коліна, обличчям на дубову колоду. Якась скалка впилася в щоку.

“Нічого, — подумав він. — Скоро я не відчуватиму зовсім нічого…”

Кат заніс меча, щоб відтяти йому голову…

І цієї миті на нього  з неба обрушився дракон. 

Воїни кинулися врозтіч, гублячи в переполосі зброю. Гаральд порачкував геть у чагарники, розгубивши усю свою пиху. А Аарр схопив пазурястими лапами Рейнара і злетів у повітря — неквапом подався туди, звідки хлопець зовсім недавно вибрався — до вимуруваного на стрімкій скелі Гнізда Орла…