26. Ейлін. Розмова про далекі краї

Увечері вона все ж згадала про хлопця. Коли вийшла на подвір’я, побачила, що бур’яни зникли, а велика бочка була доверху наповнена водою. Рейнара стояв біля замкової стіни і дивився вниз. Почувши її кроки, озирнувся. 

— Ходи вечеряти, я зварила юшку, — сказала Ейлін так само суворо. 

— Добре, — він кивнув і відліпився від стіни. 

Мовчки пройшов за нею на кухню, сів за стіл. Ейлін поставила перед ним миску з паруючою юшкою, від якої йшов приємний аромат. Підсунула окраєць хліба. 

— Їж, а то ти якийсь худий,  — сказала, дивлячись на нього.  — Зголоднів у своїх мандрах? 

— Та я такий завжди був, — сказав Рейнар і покосився на дракона, що дрімав на підлозі. — А Аарр з нами не їстиме? 

— Я вже повечеряв, — озвався дракон, не розплющуючи очей. — Дякую за турботу!

Рейнар чомусь сидів, як на голках, і дівчина подумала, що це присутність дракона його нервує. 

— А ти сам хто? — запитала вона його, поки Рейнар їв юшку. — Явно не простолюдин, ті з мечами не роз’їжджають. Лицар? 

— Лицарі вважають себе вищими фізичної праці, — втрутився в їхню розмову Ааарр. 

— Я ж сказав, я мандрівник, — промовив Рейнар, і, як здалося Ейлін, трохи почервонів. 

— А кому ти відправляв ворона? — продовжувала допитуватись вона. 

— Е-е-е… Додому, — хлопець відвів погляд. — Я пишу батькові, що живий-здоровий, щоб він не хвилювався.

— Який турботливий син! — протягнув дракон. — Розкажи ж про свої мандри. Мені цікаво! Ти був у Сніговому краю? Правда, що там живуть волохаті люди? 

— Ще не встиг, — Рейнар виглядав занепокоєним.  — Але хочу туди потрапити. 

— А в Землю драконів ти не збираєшся? — раптом запитала Ейлін. — У ту, що знаходиться посеред великої пустелі?  

 — Планую побувати і там, — кивнув хлопець. — Чув багато про ті дивовижні краї!

 — Цікаво, звідки ти чув, — підозріливо протягнув Аарр. — У вас на островах є дракони?

 — Ні, пане Аарр, — Рейнар на мить замислився. — Я бачив лише кістки дракона, які зберігаються у нашого наставника. Він розповідав, що кілька сотень років тому дракони жили майже при кожному королівському дворі. А потім вони повмирали, а нових молодих драконів більше з далеких країв не привозили…

 — То, можливо, і Землі драконів уже немає? — якось сумно запитав Аарр. 

 — От Рейнар поїде туди, подивиться, — сказала Ейлін. — А потім повернеться до нас і все розкаже. Правда?

 — Так, залюбки, — Рейнар кивнув. 

 — Тоді я  піду спати. Ви теж вкладайтеся, завтра багато роботи, — промовив Аарр і подався до тронної зали. 

 — Рейнаре, я приготувала тобі кімнату, — сказала Ейлін. — Ходімо, проведу. 

 — Дякую, — усміхнувся Рейнар. — Замок такий величезний! Тут часом не водяться привиди?

 — Привиди? Хм… — дівчина замислено накрутила на палець руде пасмо. — Наче не зустрічала…

***

Але коли вона вже лежала в ліжку у своїй кімнаті і майже заснула, в коридорі за нещільно причиненими дверима почула чиїсь кроки. Ніби хтось скрадався, боячись розбудити мешканців замку. По спині дівчини пробіг морозець. Вона підхопилася з ліжка, підбігла до дверей і визирнула назовні. 

Все, що вона встигла побачити — це довгу чорну тінь, яка зникала за поворотом коридору. Кроки теж стихали. Ейлін швидко взулася і побігла вслід за привидом…