23. Рейнар. Руда бестія

Побачивши ту бабцю з клунком за плечима, яка, за її словами, працювала у Гнізді Орла, Рейнар дуже втішився. Здається, удача сама линула йому в руки. Хлопець зрадів, що залишив коня і все своє майно у трактирі, і прийшов сюди лише з вороном. Тепер ворон прямував до Зелених островів, тож діяти треба було дуже швидко. 

“Проберуся до замку, буду там працювати, то, певно, і на кухню матиму доступ. Зможу у якусь драконячу страву сон-зілля підмішати. Він засне, і я спокійно подамся світ за очі. Я тепер лицар, примкну до якогось війська, чи наймуся в охорону до короля… Роберт мені пропонував… До Зелених островів повертатися не хочу. Після тогго, як помандрував на волі, вже не хочеться, щоб королева помикала мною…”

Стара кинула йому свій мішок:

 — Бери на плечі і крокуй за мною! — скомандувала вона. 

Рейнар закинув мішок на спину, здивувавшися, що він досить таки важкенький. То ця стара ще досить бадьора, раз несла його прудко — і ні задишки, ні накульгування. Втім, хай буде здорова, вона йому ще знадобиться!

Бабця підійшла до крутих сходів, висічених прямо в скелі, які обвивали гору, немов велетенська змія. І почала так само бадьоро підійматися вгору, а Рейнар ледве встигав за нею, мішок тягнув його донизу, з-під підошов сипалися дрібненькі камінці. Схоже, сходи були в аварійному стані, проте стара не зважала на це. І дарма, бо на одному з поворотів з-під її ноги викотився камінь, вона похитнулася і мало не впала в прірву. Тієї миті, коли вона безпомічно чіплялася руками за повітря, з її голови зісковзнув капюшон, і Рейнар з подивом побачив, що його супутниця — зовсім не бабця, а молода дівчина — можливо, його ровесниця, а чи й молодша. Вона мала золотаво-руде волосся, закручене у вузол на потилиці, великі зелені очі і розсип веснянок на кирпатому носику. 

Все це він устиг роздивитися, коли спіймав її в обійми, випустивши при цьому мішка. Вона була так близько, що він зовсім розгубився, тільки дивився у ці бездонні очі… А потім дівчина випручалася з його рук і сердито гукнула:

 — От телепень! З чого ми тепер хліб спечемо? Аарр любить хліб!

Рейнар озирнувся і побачив, що його мішок уже летить вниз, ще мить — і він глухо вдарився об землю. 

  — На місці цього мішка могли б бути ви… — він збирався за звичкою сказати “паніматко” і заткнувся. — Панно…

 — Можеш звертатися до мене: “Ваша Світлість”, — зверхньо кинула вона. — А тепер хутко біжи донизу і принеси сюди цей клятий мішок! Сподіваюся, він не порвався об каміння! Бо іначе я спечу хліб із твоїх мізків!

Рейнар підтюпцем побіг донизу. Ця дівчина, хоч і була дуже гарненька, викликала в нього дивні емоції. Панночки, яких він бачив на рідних Зелених островах, так не поводились. Вони були тихі, милі, скромні і непритомніли навіть від грубого слова. А це був якийсь розбійник у спідниці! Може, це дракон її такою виховав?Звідки вона взагалі тут узялася? Ще й вимагає, щоб її величали “Ваша Світлість”?

Підхопивши мішок, який, на щастя, залишився цілим, він знову поліз вгору по сходах. Руда краля стояла на тому ж місці, суворо дивлячись на нього. 

 — Ну чого витріщився, ходімо хутчіш! Зараз донесеш цей мішок і підеш ремонтувати сходи! Я не бажаю коли-небудь звалитися звідси в прірву!

 — Слухаюся, Ваша Світлосте, — пробурмотів Рейнар. Піт збігав струмочками по його обличчю, а попереду ж була ще більша частина шляху.

 — Можеш кликати мене “пані Ейлін”, — милостиво глянула на нього дівчина. — А до тебе як звертатися?

 — Рейнар, — сказав він, поправляючи клятий мішок.

 — Ет, який ти слабосилий, Рейнаре, — хмикнула ця руда бестія. — Нічого, покрутиш корбу на криниці — і трохи м’язів наросте…

Він мовчки кивнув, подумавши, що, здається, наймаючись сюди на роботу, ще не знав, що його чекає попереду….