21. Рейнар. Посвята в лицарі

У  королівському замку Луїзу підхопили служниці і повели до її покоїв. Рейнар же зітхнув з полегшенням, і вже збирався швидко ретируватися до трактиру, де він залишив коня, клітку з вороном і решту своїх речей, як принц Роберт ухопив його за руку:

 — Зачекайте, пане… е-е-е…

 — Мене звуть Рейнаром, — легенько вклонився хлопець.  — Рейнар з Зелених островів, до ваших послуг, Ваша високосте!

 — Я маю вам віддячити за порятунок моєї дружини, — схвильовано промовив Роберт. — Може, ви хочете отримати посаду при дворі? Або гроші? Чи підтримку вашої справи? Чим ви займаєтесь?

 — Я… — Рейнар трохи зам’явся, але останньої миті вирішив, що не варто розповідати про справжню мету свого приїзду до Міста на скелі.  — Я — мандрівник. Вивчаю місцеві замки… Ніякої винагороди мені не потрібно, я був дуже радий стати в нагоді чарівній Луїзі…

 — Дозвольте хоча б посвятити вас у лицарі, — наполягав Роберт. — Ви своєю безстрашністю довели, що гідні цього звання!

Рейнар зрозумів, що сперечатися з вінценосною особою — справа невдячна, і відповів:

 — Щиро вдячний вам, Ваша високосте, за такий щедрий дар! Обіцяю виправдати вашу довіру достойними вчинками!

І він не кривив душею, адже й справді збирався звершити достойну справу — визволити Королівство Скель від страшного чудовиська. 

 — Тоді так і зробимо, — Роберт дістав свій меч і торкнувся плазом його плеча. Рейнар трохи з запізненням опустився на одне коліно.

 — Проголошую вас, пане Рейнаре, лицарем… — він повернувся до кастеляна замку, який стояв трохи поодаль і несхвально спостерігав за обрядом посвяти в лицарі якогось пройдисвіта.  — Пане Маркусе, які герби в нас залишилися без спадкоємців?

 — Герб Гнізда Орла, — сказав той у задумі, і Рейнар аж стрепенувся, зачувши назву пункту свого призначення. 

 — Годиться, — усміхнувся принц. — Тоді, пане Маркусе, принесіть нашому новому лицарю щит із його гербом!

Кастелян посмикав себе за пишні руді вуса і сховався за одними з численних дверей замку.  За кілька хвилин повернувся, несучи великий дерев’яний щит, пофарбований у червоний з золотом колір. На щиті здіймалася висока башта, а поряд із нею невідомий художник зобразив орла, якого можна було відрізнити від гусака хіба що за його хижо загнутим дзьобом. 

 — Дарую вам цей щит, а меч у вас вже є, — король кивнув Рейнару і той підвівся, прийнявши важкий щит. Він був до біса незручний, але відмовитися від королівського дару Рейнар не міг. 

 — Я вам щиро вдячний, — ще раз пробурмотів Рейнар. 

 — Чекайте, зараз писар ще видасть вам документ, який буде доводити, що саме ви є лицарем Гнізда Орла… Переночуєте в замку, а назавтра продовжите свої мандри… Сподіваюся, ви будете гарно розповідати про моє весілля..

 — Так, Ваша високосте, — пробурмотів Рейнар…

***

Рейнар не міг повірити, що удача, яка забувала про нього всі його вісімнадцять років, нарешті згадала про його існування. В замку його гарно нагодували, ще й грошей з собою дали. І от він знову кинув зерна своєму ворону, сів на коня і рушив у недалекий путь. 

Дорогою він розпитував у місцевих селян, як дістатися до Гнізда Орла. 

 — Он, бачите ту велику гору? — махнула рукою молода жінка, що несла від джерепла глек з водою. — Там на верхівці і стоїть Гніздо Орла. Дуже нехороше місце!

 — Дякую, — кивнув їй Рейнар і простягнув срібну монетку.

Жінка подивилася на нього великими сірими очима і раптом промовила:

 — Я б не радила вам, пане лицарю, їхати до того проклятого замку! Певно, ви хочете князівну порятувати? Видно, що ви не місцевий. Тож заклинаю вас — їдьте геть, не зв’язуйтесь із драконом!

 — А вона жива, князівна? — із подивом поцікавився Рейнар. — Її ж давно викрали…

 — Я сама, так як вас, її бачила, — проказала жінка, стишивши голос і приклавши руку до грудей. — Білу постать, яка стояла на замковій стіні і дивилася вниз. Хоча, може, пане лицарю, то був всього лиш привид нещасної князівни…