5. Ейлін. Голос в голові

 — Можете мене не прив’язувати, — сказала Ейлін охоронцям її батька, що привезли її до підніжжя гори, на якій височів замок Гніздо Орла.  — Я нікуди не втечу, буду сидіти тут, під деревом. 

 — Панно Ейлін, такі правила, — проказав товстун Маркус. — Дівчину треба прив’язати до дерева мотузкою довжиною три ярди, затягнувши моряцький вузол…

 — Ви думаєте, хтось перевірить, чи ви дотрималися тих правил? — їй не хотілося сидіти біля дерева, немов коза на прив’язі.

 — Панно Ейлін, ви маєте радіти, що правила змінилися на більш легкі, — втрутився довготелесий і вусатий начальник варти Теодор.  — Двісті років тому дівчатам перебивали ноги, щоб вони не втікали, і так залишали на поживу дракону…

Ейлін відчула, як по спині повзе холод.

Охоронці теж почувалися не краще — вони були похмурі, відводили очі, коли прив’язували мене до величезної сухої сосни, в яку, судячи з почорнілої верхівки, колись влучила блискавка. А може, це її дракон підсмажив, коли готував печеню з попередньої жертви?

Так, не думати про дракона. Не думати…

Але він повністю заполонив її думки, Ейлін думала про те, як він її пожиратиме. Чи проявить милосердя і спочатку забере її життя, чи щматуватиме, незважаючи на те, що вона ще жива. Чи відразу підсмажить… Кажуть, дракони не їдять сирого м’яса. Але вогонь — це дуже боляче. Нещодавно, коли Ейлін у залі батьківського замку сиділа біля каміна, смолисте дерево стрельнуло, і жарина випала прямо їй на руку. Ох і боляче було! 

А коли тебе підсмажують живцем — це в сто разів більш боляче. Та де там сто — у тисячу, а може, навіть у мільйон разів! Вона замружила очі, а коли розплющила їх знову — то батькових охоронців уже не було поруч. Навколо панувала тиша, легкий вітерець пестив її обличчя, солодко пах жасмин, що ріс неподалік мого дерева, у кущах голосно цвірінькали пташки.

Якщо знову заплющити очі, то можна уявити собі, що вона просто вийшла на прогулянку в ліс і сидить під деревом, відпочиваючи, а потім встане і піде далі…Далі, далі, далі… Вона  відчувала, як її повіки наливаються свинцевою важкістю, бо всю ніч не могла заснути. Тож зараз втома брала своє.

“Я лише на одну мить заплющу очі і все”,  —  сказала собі і провалилася в тепле і затишне небуття. 

І ніби лише мить  дрімала, та коли розплющила очі, то побачила того сірого монстра. Він був такий великий — десь у три її зрости. Як зміг так безшумно підкрастися до неї? І чому не атакує?

Ейлін дивилася на дракона, а дракон дивився на неї. Очі в нього були жовті, як у кота Цезаря, що жив у замку на кухні. Він поворушив крилами, граційно, теж якось по-котячому, вигнув шию, і у дівчини в голові раптом пролунав дивний голос, не схожий на жоден із тих голосів, які вона будь-коли чула у своєму житті. 

Голос був тихий і нагадував шурхотіння вітру в кронах дерев. Але Ейлін розуміла усе, що він говорив. 

 — Знову якусь білоруч -ч-ку прислали, — прошелестів голос. — Тупорилі с-с-творіння…

 — Допоможіть! — Ейлін зрозуміла, що раз чує голос, то тут хтось точно є. Може, це лицар, який збирається її визволяти? У казках завжди трапляється саме так… — Визволіть мене від цього дракона! 

 — Чого ти волаєш-ш-ш? — відповів голос, а дракон підняв лапу і одним пальцем з гострим пазуром вказав на Ейлін. Його паща при цьому не розкривалася. Але, схоже, це говорив саме він. Як це у нього виходило — розмовляти у неї в голові?

 — Ти мене з’їси? — розгублено спитала дівчина…