1

…розумієш, писако, то був прекрасний ранок. Ну от як тобі пояснити? Я прокинувся з таким відчуттям, ніби життя тільки починається, і весь світ лежить біля моїх ніг, і навіть сонце світить саме для мене, і варто тільки щось побажати, воно збудеться, і… Та нічого я не перебільшую! То був чудовий ранок хоча б тому, що я не мав похмілля, а воно мало б бути, знаєш? Обов'язково мало б, бо додому я потрапив тільки на світанку і поспав години три, не більше. Але я почувався дивовижно свіжо, в голові не проскакувало жодної болісної думки, а серце гріли спогади по Івана Семеновича і нашу домовленість про забудову. Звісно, якби ми ще й документи підписали, було б взагалі ідеально, та не біда, думав я, кожен знає, що слово Івана Семеновича – закон, а хто сумнівається, того швидко переконують арматурними аргументами.

Дружина казала, що навколо мене немов розходилося щасливе сяйво. Якби я мав крила, то вилетів би у вікно і кружляв би над районом, який уже вважав повністю своїм! Але довелося обмежитись автомобілем і офісом.

– Нас чекають великі зміни, Таню, грандіозні зміни! Запам'ятай цей день і швидше зроби мені кави! – звернувся я до секретарки, що, як завжди, трусилася від одного мого погляду і була впевнена: за дверима мого кабінету вершиться жорстока історія, принаймні місцева й грошова. Ото ж ця сучасна молодь… Бояться дихнути лишній раз, щоб не втратити роботу, бо знають: на їхнє місце сотні охочих. Добре, що мої онуки зовсім не такі дріб’язкові, вони в тих своїх Франціях чхати на все хотіли, живуть життя й не гають час на страх.  – Ще не було кур'єра?

Іван Семенович обіцяв не зволікати й прислати папери на підпис уже сьогодні, а то всяке може статись. Якщо активісти завчасно пронюхають про наші справи, почнеться зайва колотнеча. Звісно, вони ні на що не вплинуть, але кому ото воно треба? Я волію жити тихо й не привертати уваги там, де цього можна уникнути.

– Ні, кур'єра не було, – сполохано пропищала секретарка, наче боячись, що у відсутності кур'єра я звинувачую її і тільки її, – але в приймальні чекає якась дівчина на співбесіду.

Коли я брав Таню на роботу, то оцінював робочі навички і зовнішність. Вона була достатньо привабливою, щоб спілкуватися з моїми партнерами, достатньо непримітною, щоб дружина не ревнувала, а онучки не підсміювались, достатньо працьовитою, щоб тягти на собі офіс, і достатньо надійною, щоб не боятися зради з її боку. На жаль, чим більше вона заглиблювалась у роботу, тим швидше в неї здавали нерви. Певне, після поточної справи треба відправити її у відпустку, бо через її дрижаки в мене теж починало сіпатись око.

– На співбесіду? – перепитав я.

Що за чортівня? Наразі мені не потрібні співробітники.

Так, писако, не були потрібні, особливо нові, якщо ти розумієш, про що я.

– Вона каже, ви домовлялися, – пролепетала секретарка. – Тобто не вона з вами, а якийсь Іван Се…

– А, ясно, – обірвав я. – Все нормально. Зроби каву і впусти її за п'ять хвилин.

На той момент я не дуже чітко пам'ятав деталі розмови з Іваном Семеновичем, але, звісно, не сумнівався: незважаючи на всі обіцянки, він пришле свою людину, щоб контролювати і слідкувати. Ну гаразд. Хто я такий, щоб зневажати бажання шанованого бізнесмена? Тим паче, моя людина давненько пасеться коло нього. Дуже зручно.

Кава була гіркою, Таня – знервованою, тому що, здається, чекала кур'єра більше, ніж я. Треба купити їй щось заспокійливе, бо сил нема на це дивитися, її кисла пика немов застилає сонце.

– Пускати?

– Так!

І ось тут почалася дивина.

Я з першого погляду зрозумів, що зараз будуть проблеми. От ти, писако, віриш у чуйку? Можеш просто глянути на людину і подумати, що її краще обійти десятою дорогою, ще й через плече плюнути про всяк випадок? Як це ні? Ну гаразд, невже ніколи не було такого, що ти йдеш вулицею, бачиш випадкового перехожого, несвідомо намагаєшся стати непомітним і швидше його проминути, а він заступає тобі дорогу, дивиться в очі й каже: «Добрий день! Ви вірите в Бога? Хочете поговорити про спасіння?». Ні? Справді? Значить, ти ще молодий. В тебе все попереду.

А я собі довіряю. Вона, ця кандидатка, ще й двері не закрила, а в мене всередині все скрутилося в пружину і в очах потемніло від поганого передчуття.

«Матері твоїй ковінька!» – подумав я, давлячись гарячою кавою.

Звісно, не прямо так подумав… Я тоді й слів таких не знав. Але для мемуарів хай буде ковінька.

Вона мені одразу не сподобалася. Дівчина ця. Претендентка незрозуміло куди. Чомусь здалося, що це Іван Семенович так ставить мене на місце – мовляв, у тебе для роботи й репутації елегантна Таня, ти вибирав її прискіпливіше, ніж дружину, ти боїшся втратити авторитет і слідкуєш за кожним своїм кроком, а я можу собі дозволити оце-от непорозуміння в мішкуватому одязі й поламаних окулярах, мені ніхто не начальник, а як комусь щось не подобається, хай іде в дупу, я буду жити як мені хочеться!

Та я привітався й спробував бути ввічливим. Використав багато гарних слів з минулорічної передвиборної кампанії, щоб замаскувати роздратування. Навіть сісти запропонував! Кави ні, хрін їй, а не кава.

– Мене звуть Ірина, – сказала вона. – Добрий день. Дозвольте я одразу покажу вам папери?

Українською сказала. От просто в портрет президента на моєму столі. Януковича, а кого ж іще? Він тоді міцно сидів, вкоренився як кліщ, я мав на нього неабиякі плани, але в той день я вперше подумав, що це, мабуть, не назавжди, за кілька років у нас із Іваном Семеновичем можуть бути складнощі, бо оцих таких Ірин виросте більше, та й конкретно ця стане більшою не в тому сенсі, що набере вагу, а в тому, що від «я вас не боюся, поважні люди, я дивлюся на вас як на рівню й не ховаю очей» перейде до «бійтеся мене».