Віддайте мені вашого чоловіка

– Віддайте мені вашого чоловіка.

Я здивовано витріщилася на двері: важкі, масивні, так недоречно та неприступно виглядаючі на фоні старих, обшарпаних стін. Можливо, мені почулося?

– Будь ласочка… – жалісно заскиглили дверцята, а вторуюча їм підлога вмить привела до тями: не може таке начудитись, не настільки бурхлива моя уява.

– Як же я його віддам? – спробувала напоумити я двері, вірніше – ту, що вперто приховувалась за ними. – Він же не… чайник, щоб його віддавати.

Від вимовленого зненацька стало соромно: власному чоловікові більш вдалої асоціації не підібрала. Дружина називається. Чайник! Він не пузатий, не носатий. Чому, цікаво, чайник? Зі всього різноманіття господарського начиння… корисних та необхідних у побуті… Речей?!

Я потрусила головою.

Чайник – дуже гарна та блискуча штукенція в домівці. І не найгірший варіант.

– Ви собі у місті в сто разів краще знайдете, – буцімто відчувши чужі розумові коливання, прийнялася за умовляння жінка. Моя раптово та так невдало виявлена суперниця. Несвоєчасно. Адже ж кажуть досвідчені люди: іноді спокійніше нічого не знати-не бачити-не помічати. – А для мене це, можливо, останній шанс, – додала вона.

І то правда. Я похмуро оглянула простір навкруги. Поселення, дійсно, невеличке: декілька хатин та ненабагато більше мешканців. З них дітородного віку – по пальцях однієї руки. Мені, наприклад, для того, щоб виявити точку геолокації свого соколика кучеряво-сизокрилого знадобилося рівнесенько сорок п'ять хвилин. З врахуванням, звісно, що я відмітила, в кого він напередодні ввечері стріляв намистами-очима.

Може і знайду. Краще.

Руку на серце – не стільки вже в соколика принад. Ні, в цілому все доволі гармонійно. Головне – в наявності усе... Більш-менш ціле, знов-таки, з врахуванням термінів цього всього експлуатації.

Але якщо придивитися прискіпливо, то питання, звісно, є.

З іншого боку… як зазначають лікарі: головні показники загального стану організму – нігті та волосся – у соколика в стані задовільному. Міцні. Саме те, що потрібно для спокійного та впевненого сімейного життя.

– Не віддам! – вирішила я й донесла позицію у замкову щілину. Ще чого! Довгі роки насичувала мікроелементами-вітамінами, а тепер віддай. Чужій, сторонній жінці. Може соколик теж краще, ніж ця пройдисвітка, собі знайде.

– Ви ж така гарна, – вдалася до хитрощів суперниця. – Ну навіщо він вам… такий?

Вже розгледіла соколика недоліки!

Ну а як же, за вікном розквітає диво-ранок. Світає. Тому, що вночі здавалося цілком придатним, світло надає нові деталі. Обрисовує, вимальовує, під-крес-лює!

Визнаю, соколик трішечки захудий. Не критично! І без впливу на властивий апетит. Їсть соколик добре, але рухливий, живенький, якщо не казати – метушливий. Тому й не відкладається.

Скаже ще жіночка: не догодовую. А ще гірше – об'їдаю. Вона ж поки ще не в курсі особливостей соколика обміну речовин.

Цікаво, в чому він пішов до неї? Що натягнув на худорлявий організм? Хоч би, собака, не улюблений у гусячі лапки светр. П'є-де-пуль! Вже ж скільки боролася з тими застарілими плямами від кетчупу на ньому. Навіть добре, що, можливо, тепер це більше не моя проблема.

Але ж і шкода затрачених зусиль!

– Не віддам! – повторила я рішуче. – Що це за новини! Він жива людина, а не сто гривень.

Чи не продешевила я з вартісною оцінкою? Подумки спробувала перевести озвучене в світову резервну валюту. Вийшло – чортзна-що. У взаємовідносинах вітчизняних краще все ж таки триматися національної грошової одиниці.

А чи піде від мене сам соколик? Я же теж вже не фонтан. Та й з роками почуття і пристрасть трохи впали. Знизилась відмітка. Діти подорослішали, побут затягнув. Він, сизокрилий, в один бік, я в той час – по колу. Праця, супермаркет, готування, прасування. На соколика в день від сили п'ять хвилин. Навіть слухаю давно його впіввуха. А тут – ось як жіночка старається.

Може дійсно краще віддати? В добрі, як кажуть, турботливі руки. Чим соколик не заслужив?

– Ну… – протягнула я задумливо.

Треба було теж мені старатися. Романтичні вечері, походи в люди і тому подібне. Відпустку, знов-таки, на море, а не як тепер: в село до хати тітоньки померлої. Справдити стан будинку та залишків господарства. Але, з іншого боку, чоловік не проти був. Ліс, повітря свіже, рибалка. Хто ж знав, що його тут доля та кохання наженуть? Прямо у маківку лупануть.

Хоча починалося все непогано: ми купалися у річці, жарили шашлики. Вінок він мені з польових квітів накрутив. Начепив на голову, а я сміялася.

З сусідами познайомилися. І з цією «прохачкою», хай їй тричі грець.

Та і жили ми разом добре. Діти гарні, добробут, спокій. Всі негаразди здавалися дрібними, очікуваними й прогнозованими. Суперниць я точно не підозрювала, не боялася. В цьому відношенні все було рівненько.

І в кінці кінців – що з того, що пристрасть вщухла та зім'ялась? В нас були свої невеличкі, тільки наші радощі: ремонт у кухні, вступ до університету сина, дочки медаль у обласній олімпіаді з географії... Новий рік під обраною разом на центральному ринку ялинкою… Дорога додому через сквер після роботи, поїздки з кумами у травні на природу… Його інструменти на верхній полиці у комірці. Светр у гусячі лапки, котрий я йому зв'язала… Котрий він майже три роки не знімав.