16-2

Усередині все заледеніло. Від неясного, майже фізичного болю. Нападу ревнощів. Гніву, печалі та ще безлічі емоцій, які здійнялися звідкись, несподівано й невідворотно.

– А я-то вирішив, що з такою силищею ти й справді пророчиця, – глузливо фиркнув Растон.

У душі змішалися полегшення з сумом, і я ніяк не могла розібратися, чого більше.

Очі пророчиці знову звузилися. Вона випросталася, відірвавши руки від столу. Схрестила їх на грудях.

– Ми з вами вже перетиналися... або ще перетнемося, – промовила. – І... щось змінилося. Не повертайтеся сюди. Ви руйнуєте те, що я так довго вибудовувала.

Навколо немов згустилася тяжкість. Навіть дихати стало складно.

Не відпускаючи мою руку, Растон рішуче повів мене до виходу. Цього разу відчинивши переді мною двері.

Обернувся кинути погляд на чаклунку. Я знала, що вона так само стоїть, схрестивши руки на грудях, і пильно дивиться нам услід.

Растон акуратно прикрив за нами двері й обдивився, виглядаючи доріжки.

– А я-то розраховував запитати про тих, хто не підвладний нашій магії, – з досадою промовив захисник, як і раніше, не відбиваючись у її магії. Щоб вона не могла нас підслухати.

– Сподіваюся, він один такий, – щиро відгукнулася я.

У душі все ще вирував ураган після дивних слів пророчиці.

– Ти закоханий? – хмикнула, не втримавшись.

– А навколо тебе руйнування? – підняв брову Растон.

Обійшов будинок, щоб вийти на стежку в протилежний бік від тієї, звідки ми прийшли.

– Думаю, так вона сприйняла мій дар прокляття.

Растон кивнув. Кілька миттєвостей я боролася із собою, щоб не смикнути за ниточки зв'язку. Бажаючи дізнатися, і водночас боячись того, що можу почути. І ще... розуміючи, що викличу лише ненависть і роздратування з його боку, якщо лізтиму в настільки особисте.

А до речі...

– Зв'язок між нами вона не помітила, – додала я.

– Саме так, – усміхнувся Растон. Покосився на мене і знизав плечима: – Не знаю, де їй там любов привиділася.

Немов схаменувшись, відпустив мою руку, викликавши несподіваний жаль.

Краєм гори ми вибралися на іншу дорогу, яка вела до міста, що відчувалося вдалині.

Тіні подовжилися, сонячні промені стали по-вечірньому червоними. Растон озирнувся на гори, за які ось-ось мало скотитися сонце.

– Пролетимося? – запропонував.

– До міста? – відгукнулася я, і він кивнув. – Я все ще не розумію, чому кулі привели нас саме сюди.

– Зреагували на силу цієї? – Растон вказав головою назад, у бік купола пророчиці.

Я знизала плечима.

– У будь-якому разі, треба знайти, де переночувати. Полетіли, – і перша розкрила крила, здійнялася над дорогою.

Летіли не надто швидко – я все ще оглядалася, вишукуючи відповіді на запитання. Але ні рідкісні перехожі, ні села, що проносилися трохи осторонь, уздовж дороги, не викликали жодних коливань у моїй магії.

Уже зовсім стемніло, коли ми наблизилися до передмістя.

– Може, туди? – Растон вказав униз, де виднілося заможне подвір'я з великим, міцним на вигляд будинком і кількома господарськими будівлями.

– Проситися на нічліг? – із сумнівом протягнула я, провівши рукою по лямці рюкзака. – Може, краще пошукаємо таверну?

– Навіщо проситися? – хмикнув цей нестерпний світлий. – Ніхто й не помітить, запевняю тебе!

І він звернув не до будинку, а до однієї з окремо розташованих будов. Пройшов крізь віконце в самому верху. Спустившись на землю, я з цікавістю сунула голову крізь стіну.

І ледь не задихнулася! Тут же відсахнулася, чхнувши, і вже обережніше піднялася вище.

Споруда вщерть була завалена сіном! Зверху його прикривала рожева тканина, на яку й ліг світлокрилий, у напівтемряві сяючи білозубою посмішкою.