16

Хоча на вигляд будиночок здавався ветхим, тут відчувалася потужна, неосяжна сила.

Двері не замикалися: схоже, чаклунка, що осіла в ньому, повністю довіряла своєму захисному куполу і була впевнена, що непроханий гість не пройде непоміченим.

Переглянувшись із Растоном, я зробила крок крізь двері, як і раніше, не зачіпаючи чужу магію. Тихо хмикнувши, захисник вчинив так само.

Усередині виявилася приймальня кімната. Широка, із завішеними вікнами. По кутах світильники, які зараз не горіли. В одному місці з-за піднятої щільної портьєри пробивався сонячний промінь, прокладав доріжку на підлозі, падав на невеликий візерунчастий секретер, викликаючи в душі дивне відчуття дисонансу. Недоречний вигляд він мав у цьому царстві півтіней.

По центру стояв стіл, по обидва боки якого розташувалися крісла: одне для господині і два для відвідувачів.

На столі виднілися кришталева куля, дзвіночок, кілька скриньок, штук п'ять різного розміру і форми горщиків.

При нашій появі куля несподівано спалахнула, хоча магії ми так само не торкалися.

За кілька миттєвостей, щойно ми встигли озирнутися, двері різко відчинилися. До кімнати увійшла жінка. Сіпнулася, виявивши нас – хоча крил ми не випускали.

У ній не читався вік, вона не виглядала ні молодою, ні старою. Навіть я губилася, не могла визначити: занадто сильна, потужна магія приховувала всю особисту інформацію.

А може, ще й якісь чари із заклинаннями.

Очі здавалися чорними, бездонними, утім, не здивувалася б, дізнавшись, що бачу лише оболонку. Не справжню зовнішність.

Хм, сподіваюся, така силища перебуває під обліком і контролем. Треба буде перевірити.

Жінка швидко впоралася з емоціями. Наблизилася до вікна опустити портьєру.

Струнка, у суворій темній довгій сукні, яка дуже ладно лежала по фігурі.

Обернувшись, змахнула рукою, випускаючи магічні вогники у світильники.

– Із чим завітали... – почала вона з люб'язною посмішкою, обличчя закам'яніло, а в погляді спалахнула сама темрява. Бездонні чорні очі вперилися в мене.

– Іди геть! – видала відьма, мало не задихнувшись.

Від цієї реакції я аж розгубилася. Ну темна, звісно, але зазвичай маги з чаклунами якось спокійніше на нас реагують. І шанобливіше!

Растон теж ледь нахмурився, глянув на мене, на відьму.

Поборовши бажання розправити крила і припечатати нахабу прокляттям, я холодно промовила, гордо піднявши голову:

– Поясни, смертна.

Технічно крилаті теж смертні. Але живемо ми значно довше за людей. Навіть магів.

Чорні очі звузилися. Жінка абсолютно точно відчувала нашу силу, навіть не знаючи, хто ми.

Наблизилася до столу, кинула погляд на кулю. Та, як і раніше, поблискувала зсередини, але жодних зображень я в ній не помітила.

– Не бачу тебе, – промовила вона, не поспішаючи змінювати тон. – У тебе немає майбутнього. Навколо тебе... руйнування.

На якісь миті мені зробилося моторошно. Усі волоски на хребті, голові здибилися, викликаючи озноб. Поки не спалахнуло обурення.

Щоб якась звичайна магічка викликала жах у мене, крилатої?! Та напевно вона просто відчуває силу мого прокляття. Це їй у пору боятися!

Мої очі блиснули червоним. Поки що попереджувально.

Жінка знову сіпнулася, стиснула пальцями край столу, щоб не відсахнутися.

– Іди геть! – повторила вимогливо.

Перевела погляд на мого захисника:

– А ти залишся, – вимовила так, немов їй було, що йому розповісти.

– Ні, ми разом, – твердо відмовився Растон, стиснувши мою руку.

Від цього по венах плеснуло гарячим, п'янким, зігріваючим почуттям.

– Вам... не по дорозі, – хитнула вона головою, але від мене не сховалася деяка заминка. Немов чаклунка сама сумнівалася.

Та як вона може знати! Особливо якщо не бачить мого майбутнього! Я збиралася повідомити їй, що вона забрехалася. Але не встигла.

– Ти закоханий, – додала вона. – Твоє кохання... небезпечне.