15-2

Одягнувши на плечі свій, я все ж таки рушила доріжкою перша.

– Що ти думаєш про наш диплом? – зітхнувши, запитала.

– А що тут думати? Робити треба, – знизав плечима Растон. – Я вже почав вивчати. Тобі не подобається? Можу здавати його сам.

– Взагалі я хотіла написати про Дугу Богів, – пробурмотіла.

Хоча ця думка прийшла до мене не так давно, раніше я збиралася взяти тему простіше.

– Щось з'ясувала? – він кинув на мене дивний погляд, від якого холодок знову пробігся по тілу, піднімаючи дибки найдрібніші волоски.

Він щось знає? Відчуває?

Чи можемо ми й зараз перебувати в запущеній кимось Дузі Богів?

– Я хотіла попросити доступ до бібліотеки Оракула, щоб дізнатися більше, – відповіла. – Але ректор так наполягав, що вже не впевнена, чи хочу.

– Вирішувати все одно нам. Хоча, Дуга Богів, це... цікаво, – від мене не вислизнула невеличка заминка.

Світлий трохи помовчав, додав задумливо:

– Мені іноді здається, він занадто сильно втручається в особисті кордони деяких студентів. Стає зрозуміло, чому його не обрали Оракулом.

– Оракул має втручатися, якщо вважає за потрібне, – знизала я плечима.

І вирішила повернути тему до диплому, а точніше – того, через що все почалося.

– Що ти вже встиг дізнатися... щодо нашого питання?

– Ти готова взятися зі мною? – Растон традиційно не планував здавати позиції і ділитися інформацією.

Відповісти мені не довелося. Ми ледь не влетіли в невидиму магічну стіну – загальмували синхронно в останню мить.

– Розслабилися, – роздратовано фиркнула я, ретельно оглядаючи перешкоду.

Це була не стіна – скоріше, купол. Який накривав те місце в горах, з якого виходила сила.

Растон обережно торкнувся кінчиком крила невидимої перепони, і по ній пішли схвильовані брижі.

– Маг? – підняв він брову. – Віщун... пророчиця.

– Сильний маг, – погодилася я. – Енергія жіноча. Напевно ця магічна перешкода передає господині, хто до неї завітав.

– Щоб потім вона могла замогильним голосом повідомити «Я знала, що ви прийдете!», – хмикнув Растон. – Кого хочеш їй показати?

– Нікого. Хочу бути сюрпризом.

Наша магія, звісно, змогла б показати навіть найсильнішому чаклунові що завгодно: від будь-якого виду людей або перевертнів, до звичайних звірів, включно з найекзотичнішими.

Але я, як і раніше, намагалася вирахувати, чому сила привела нас сюди. І розкриватися завчасно не поспішала.

– Ти завжди так напружена, Джун? Розслабся, – з котячою посмішкою промовив Растон. – Отримуй задоволення.

– Хто з нас темний? – хмикнула я, проходячи крізь чужу магію так, щоб нічого не зачепити.

Він рушив за мною, теж вільно просочуючись через магічний бар'єр.

Той був широкий, з метр завтовшки. І на його підтримання мало йти чимало сили.

– Може, вона з асанів? – припустив Растон.

Я лише знизала плечима.

– Занадто похмура магія, навіть як на мене.

Дорога різко повела вгору, до невеликого майданчика, де, мабуть, зупинялися вози. Далі звідти вилася стежка.

Я все вдивлялася на всі боки. Можливо, нам зустрінеться хтось, хто потребує нашої сили. Прийшов до єдиної доступної магічки, але що вона може? Пророкування – дуже неточна наука. Хоча сили тут і справді було приховано занадто багато.

– Хм, схоже, вона і є той, хто зберігає цю місцевість, – пробурмотів Растон.

Я придивилася, прислухалася до сили.

– Дійсно, – визнала.

Дорога залишалася пустельною, і невдовзі ми опинилися перед темними візерунчастими дверима. Вони вели в зарослий плющем і виноградом будиночок, який притулився просто біля скелі.