12-2

Вони вели нас далеко – я туди, напевно, і не залітала жодного разу. Не знаю, як Растон. Через ліси, річки і міста, поки не вивели в невеликому селищі.

Колись давно людські землі ділилися на країни. Ще до того, як боги пішли, залишивши на чолі Оракула, а Вельт зробивши столицею.

Зараз окремо живуть лише деякі перевертні. І то швидше поселеннями, ніж країнами.

А людські міста і села поділені між кланами темнокрилих. Кожному належить своя територія. Світлі радше дають заступництво конкретним родинам, ніж територіям. У нас завжди були різні взаємини з людьми.

Колись давно тут була одна з далеких країн, новини до якої й зараз долітають не надто швидко. Не впевнена навіть, чи знають тут Оракула і чи не вважають столицю світу вигадкою. Як і крилатих.

– І що? – пробурмотіла я, оглядаючи з пагорба абсолютно глуху місцевість із будиночками, що виднілися внизу.

Нитки розвіялися ще в повітрі, навіть не показавши нам напрямку.

Растон промовчав, теж уважно озираючись. Я ще раз прислухалася. Якось уявлялося, що одразу ж почую заклик, знайду кандидатів і весь час піде на вивчення їхніх історій.

Але, напевно, тоді на практику виділявся б один день. А ми мали довести, що можемо називатися Вищими. Отримати частину власного досвіду, який допоможе надалі. Непросту частину.

– Тут надто спокійно, – відгукнувся мій супутник. – У найближчому майбутньому не передбачається жодних серйозних катастроф. Розмірене життя. Хіба тільки...

Я кивнула: теж відчувала здалеку, з боку невеликого гірського хребта, сильне магічне скупчення.

– Усе ж пройдемося селищем, – вирішила, прибираючи крила і починаючи спуск.

Растон сперечатися не став, мовчки пішов поруч.

Давно вже моїм очам не доводилося бачити настільки безтурботний пейзаж. Вони просто насолоджувалися видовищем!

Листя і трава мляво ворушилися під легким теплим вітерцем. Людей майже не було, лише подекуди на городах селяни займалися прополкою. Вдалині паслися стада корів та овець.

На нас ніхто не звертав уваги: ми залишалися невидимими. Лише хлопчисько з паркану спробував кинути надгризеним зеленим яблуком. Не влучив і втратив до нас будь-який підсвідомий інтерес.

В цілому, звісно, ми повинні злитися з людьми і перебувати серед них. Але розвідку ніхто не скасовував.

Утім, я все більше сумнівалася в її необхідності.

– Це селище ніби під сильним благословенням, – задумливо промовив Растон.

– І навіщо ми тут? – намагаючись приховати досаду, пробурмотіла я.

Ні, ну я справді очікувала, що мене закине в якусь... якщо не відверту війну, то напружений конфлікт.

– Відпочити? – хмикнув супутник.

– Ми, темні, створені для того, щоб кидатися у вир подій. Це світлі можуть сидіти й байдикувати, а нам не до того. Рівновага світу лежить на нас.

– Рівновага на те й рівновага, щоб рівною мірою лежати і на тих, і на інших.

– Гаразд. Нам тут точно нема чого робити. Йдемо туди, – я махнула рукою в бік гір, куди бігла дорога, вторована колесами возів та фургонів.

Туди, де відчувалося велике магічне скупчення.

Растон кивнув, схоже, теж вважаючи його єдиним, на що тут варто звернути увагу.

Він мовчки пішов поруч, а мені дедалі виразніше згадувалася пізня розмова з Тріс-віін.

Якийсь час я ще вагалася. Потім, розлютившись на власні сумніви, обернулася до світлого.

– Розкажи про свою родину? – розірвала тишу, поки ми пересувалися пильною дорогою.