11

Поки я з подивом намагалася збагнути, чи мене образили чи... вилаяли, світлий ступив у власну кімнату в Академії. В очі наостанок кинулися напружені лінії м'язів і рушник, що ледь не злетів, який він знову притримав.

Я озирнулася. З міста долинали шум, музика, пісні. Але мені остаточно розхотілося туди повертатися.

Краще сходжу до Шейми-віін. Спитаю, як таке можливо.

Видихнувши, я теж відкрила портал до себе в кімнату. Летіти не було ані найменшого бажання.

Академія здавалася майже порожньою. У перших курсів семестр давно закінчився і почалися канікули. У старших могли ще залишитися якісь іспити. Тому всі або роз'їхалися, або готувалися.

А багато хто, напевно, вирушив у те містечко, назву якого я так і не дізналася.

У порожньому коридорі мої підбори гулко відстукували. Але ніхто не з'явився, щоб згладити відчуття порожнечі.

Біля дверей кураторки Шейми Отері я призупинилася. Навіщо їй сидіти в кабінеті, коли тут нікого? І взагалі, може, краще одразу до Сакара?

Але якщо вже я стояла тут, підняла руку, стукнула обережно.

– Заходь, Джун-віін, – відгукнулася Шейма-віін, як зазвичай, подивившись крізь двері.

Здається, я погарячкувала: куратор темних сиділа за столом, заваленим паперами й атестаційними журналами, і щось спритно строчила. Схоже, роботи в неї було повно.

– Чому ви не відпочиваєте з усіма? – не перестаючи писати і лише побіжно глянувши на мене, запитала вона.

– Вважаю за краще веселитися, коли все вже здано, – відгукнулася я, наблизившись до столу.

Опустилася в крісло для відвідувачів. У широке вікно постукували гілки абрикоса із зав'язями плодів. На полицях поміж книжок мерехтіли різнокольорові кристали. Нині сонячне світло трохи приглушувало їх, а от увечері – видовище заворожуюче.

– Хвилюєтеся? – кураторка все ж підняла погляд, призупинившись.

– Хочу запитати, – не стала зволікати я. І після її кивка продовжила: – У якому випадку на людину можуть не подіяти наші чари?

– Турбуєтеся щодо практики? – по-своєму розцінила запитання Шейма-віін.

– Ні, – хитнула я головою.

– Не переймайтеся, це неможливо. У нашому світі немає істоти, на яку не подіє наша сила: ми, крилаті, для того й були створені богами.

– Я зіткнулася зі зворотним.

Шейма відклала перо, глянувши на мене вкрай уважно.

– Будь ласка, розкажіть, що сталося.

І я розповіла. Обминувши зовнішній вигляд Растона, що з'явився мені на допомогу.

– Хм. Упевнені, що звичайна людина? Може, приховала магію?

– Упевнена, – твердо відповіла я. Як можна приховати магію від крилатих!

Шейма кивнула, явно з тими ж думками.

– І ви обидва впливали на нього, – задумливо проговорила вона, повівши крилами, і навіть піднялася пройтися кабінетом. – Отже, помилка малоймовірна. Утім, – Шейма глянула на мене, – у вашому випадку, Джун, вона в принципі малоймовірна. Мені спадає на думку тільки одне: у чоловіка міг бути якийсь потужний захисний амулет. Або сильний хранитель. Утім, гадаю, сен Растон помітив би хранителя в людини. Можливо, він просто вам не сказав?

– Навіщо?

– Похитнути вашу впевненість, збити з пантелику... не знаю, – розвела крилами Шейма. – Я вам уже казала: нічого доброго, коли ви із захисником походите зі сторін суперників.

Від Шейми Отері я виходила в змішаних почуттях.

Так, зовсім не подумала про амулет. Деякі з наших можуть створювати дуже сильні штучки. Це рідкість, та все ж таке можливо. Але...

Але чому я його не помітила? Будь-який крилатий обов'язково виявить таку штуковину. За нашими законами ми без нагальної потреби не станемо ламати такий амулет. Але навіть проти нього наша магія сильніша, якщо ми вирішимо її використати!

Магія того, хто здатний змінювати реальність, потужніша за будь-який амулет або артефакт, яким може обвішати себе людина!

Тож не виключаю, що могла пропустити. Але все ж дуже і дуже навряд чи.

Тоді залишається... Растон? Він обманув мене?