7

Відчепитися? Ну ні. Нехай усі знають: він робить те, що я скажу!

– Як ти це зробила?! – пролунав вигук, і я ледь не здригнулася. Озирнулася, шукаючи поглядом його володаря.

Хлопчисько! Людина. Років, може, п'яти. Сховався там же в тіні біля підворіття. Схоже, все бачив – і як алкаш упав, і як Растон з'явився.

– Малюче, – зробивши крок уперед, я присіла поруч. Глянула в очі, нашвидкуруч зчитуючи минуле: – Що ти тут робиш?

Сам, уночі!

– Я... заблукав.

Він брехав! Зі страху.

Той алкаш, виявляється, був його татусем. Який пішов гуляти з дитиною, але побачивши чарку, геть забув і про сина, і про те, куди збирався.

Ех, треба мені було все-таки розібратися.

Адже завжди так. Не зробиш, як треба, – потім вигрібаєш.

Утім... удома на малюка чекала мама. Немолода втомлена жінка, яка виховувала крім нього ще трьох дітей. Але вона напевно зараз хвилювалася і місця собі не знаходила.

– Не бійся, малюче, я допоможу тобі, – прошепотіла я, вклавши в голос краплю магії, і він слухняно заплющив очі.

Так... «Дуга Оракула». Зовсім маленька. Мені навіть змінювати нічого не потрібно. Просто... кілька хвилин тому він відвернувся. Не бачив ніякої дивної тітки і ніякого дядька, що виник серед вулиці...

Поки магія ледь змінювала дитині реальність, я розчинялася, ставала невідчутною. Растон зорієнтувався швидко, теж зробився невидимим.

Хлопчик поморгав, з подивом озираючись. Не втримавшись, я провела долонею по скуйовдженому волоссю. Невагомо, він не міг відчути. Принаймні, фізично.

Зловила на собі погляд Растона. Таку собі суміш пильного й задумливого.

Хотіла взяти дитину за руку, але Світлий ледь чутно промовив:

– Дай, я.

Я кивнула. Зі Світлими люди ходять набагато охочіше, ніж із нами. Усе ж таки Світлі підказують, спрямовують, благословляють, зцілюють... Це ми – караємо й обмежуємо. За справу, звісно. Бо «Дугу Оракула» теж можемо запустити тільки ми.

Але люди відчувають, навіть не бачачи нас, відчувають інтуїтивно. Від кого менше небезпеки.

Малюк довірливо пішов за Растоном, не бачачи його фізично – але явно відчуваючи шостим чуттям.

Трохи помилувавшись на цю картину, я обігнала їх і почала вишукувати потрібну адресу по спогадах малюка. Растон ішов за мною, продовжуючи вести його за руку, і той довірливо перебирав ніжками.

З боку могло здатися, що він бреде кудись. Та й сам би не пояснив, куди. Але ніхто з рідкісних перехожих не звернув уваги на самотнього хлопчиська.

І це було неприємно. Зовсім не викликало бажання звертати увагу і на когось із них.

Занурені в себе, вони навіть не уявляли, що повз проходить ймовірна допомога. Світлий, який може передбачити майбутнє, застерегти. І Темна, яка може змінити помилки минулого. Подарувати другий шанс.

За хвилин п'ятнадцять чи двадцять, від душі попетлявши вулицями, ми нарешті опинилися біля старого, напіврозваленого, давно не лагодженого двоповерхового будинку.

Його займали стільки сімей, що в мене ледь голова не розболілася! Чи не в кожній кімнаті жила інша.

– Світику! – з дверей, що відчинилися, вискочила огрядна жінка в замурзаному фартусі.

У голові дитини вона мала інший вигляд – молодша, світліша і м'якша. І все ж я її впізнала.

– Мамо!

Жінка схопила сина в оберемок – Растон ледь встиг відпустити.

– Де тато?

– Ми заблукали...

– Ох уже цей Греґі, знала ж, не можна відпускати, так обіцяв, гад отакий, знову мабуть до чарки присмоктався... – голосила жінка.

Озирнулася, мерзлякувато зіщулившись, і на частки миті здалося, вона дивиться на нас.

Теж із чутливих. З ними завжди легше працювати.

Зробивши крок, трохи скоротивши простір, я опинилася поруч із нею.

– Ваш чоловік на вулиці Васильковій, – шепнула просто у вухо.

Жінка мене не чула. У всякому разі, не звичайним слухом. Але стрепенулася.

– Манько! – покликала. – Забери Світика додому! Толю! Ідіть із братом сюди!

До неї вискочила дівчинка років одинадцяти, повела малюка із собою. А двоє старших хлопців поспішили до мами.

Якийсь час ми дивилися їм услід. Потім я рушила вперед.

– Проведемо їх? – запитав Растон.

У цьому не було потреби. Вельт навіть не належав до зони відповідальності нашого клану. Та й до алкоголіків я ніколи не відчувала жалю. Жалість – уділ Світлих.

Але чомусь ішла за ними, поки жінка зі своїми дітьми не дісталася того самого підворіття.

Растон мовчки крокував поруч.

У підворітті жінка з синами намагалася підняти чоловіка.

Серед п'яної лайки я раптом почула:

– Світик! Де Сві...т... Він був... тут був... зі мною!

Усміхнувшись, пройшла повз. Напевно, ще не все втрачено.

– Можеш повертатися, я більше не потривожу тебе, – кинула, не дивлячись на Растона.

А мені б розібратися у власних емоціях і знайти на них управу.

– Ти порушила правило, – вимовив він замість відповіді.

– Яке? – підняла я брову.