6

Будівля стояла на пагорбі, і навпроти входу не було виходу на землю, а виявився другий або третій поверх. За перилами шуміли дерева, виднівся темний схил.

Обернувшись, дружок Джеффа пустив магічний імпульс, замикаючи двері, щоб нам не завадили. І подивився на мене важким поглядом.

Піднявши брову, я не відводила очей. Зрештою, пішла з ним радше заради ефектного видовища, ніж бажаючи з'ясовувати стосунки.

– Ти знаєш, що ти завжди мені подобалася, Джун. Але використовувати себе я не дозволю.

– Використовувати? – схрестила я руки на грудях. – Ти на що це натякаєш, Доле?

– Що ти розлютилася, коли побачила свого... ммм... раба з цією блонді.

Світло! Невже так помітно? Та й з чого взагалі...

– Ти звинувачуєш мене в симпатії до білокрилого нюні? – я зробила крок на нього.

Доліород продовжував стояти:

– Може, в тобі прокинулася власниця, звідки мені знати. Тільки раніше ти так мене не цілувала.

– Я взагалі ніяк тебе не цілувала. І не поцілую більше!

Дол відсахнувся: мої очі загорілися червоним. Зазвичай темні цього контролювати не вміють, але я – я завжди чудово могла користуватися не тільки силою прокляття, а й зовнішніми проявами.

– Е-е-е... Джун... Джун-віін, охолонь, – позадкував він. – Охолонь. Усе добре. Я зрозумів, виправлюся. Не потрібно проклять. Тільки не прищі, будь ласка! Їх же потім місяцями виводити!

У дитинстві під моїм важким неконтрольованим прокляттям побували, напевно, всі члени нашого клану. Але дитячі чари легко знімаються, тому що діти самі швидко забувають образи, їх простіше відволікти чимось хорошим і приємним. Та й сили не так багато.

В Академії ж злити мене боялися. І недарма.

– Прищі? – фиркнула я презирливо, зробивши ще крок до Доліорода і намагаючись узяти під контроль лють, що спалахнула і ніяк не хотіла згасати. – О, ні, це занадто банально. Я краще позбавлю тебе твоєї шикарної шевелюри.

– Ні, Джун, тільки не святе! – Дол спробував усміхнутися, перевести на жарт.

Руки прикрили волосся, очі глянули прохально. І я справді почала остигати.

Усе ж таки ми росли разом. Скільки пустощів поробили на острові Астамал, у замку нашого клану.

На мить перед очима промайнула картина Растона з його білокрилою.

– Гаразд, – усміхнулася я. – Вибач. Ти правий. Використовувати друзів – відстій. Більше не буду.

Дол полегшено видихнув, теж усміхнувся і простягнув мені руку. Я торкнулася її... і в цей момент із залу пролунав крик.

Страшний, повний відчаю, ажно пробрав!

Не змовляючись, ми майже знесли двері й увірвалися всередину.

Гелі схопилася з колін Растона, той теж уже був на ногах. Білобриса з криками хапалася за голову, і її шикарні довгі білосніжні локони стрімко випадали. З кожним дотиком – ще й ще. Вона намагалася їх утримати, але нові пасма злітали на підлогу.

Скоро під нею утворився такий милий, шовковистий і м'який на вигляд білосніжний килимок. А сама красуня вилискувала полірованою лисиною.

– Це ти, Джун? – прошепотів Дол.

– Я була з тобою, хіба ні? – хмикнула я.

Гелі обернулася, дивлячись на мене з ненавистю. Растон намагався заспокоїти її, обхопити – здається, комусь дуже не вистачало крил.

Але люди не повинні знати про наші вечірки. Це правило жорстко контролюється, а його невиконання карається. І Растон лише обіймав її руками, немов хотів укрити від поглядів. Але не міг.

– Захисник, – тихо промовила я, і він напружився.

Відчув. Але не відгукнувся, навіть не двинувся.

– Растоне! – покликала я голосно, торкнувшись магічної зв'язки. – До мене!

В його очах блиснуло щось люте, гнівне.

– Джун, – прозвучало з середини залу неголосно, але майже загрозливо.

– Іди сюди!