1-2

– Блідою неміччю не цікавлюся, – пересмикнула я плечима під схвальне гудіння молоді.

Потиснувши своїми, білокрилий видав:

– Растон.

– Повне!

– Растон Лорейз.

Мабуть, усвідомлював, що приховати все одно не вдасться. У всілякому разі, я точно знала, що не бреше. І очі мої, мабуть, у міру впізнавання ставали дедалі ширшими.

Растон! Ми справді майже не спілкуємося зі світлокрилими, у нас і магія, і інтереси різні. І раніше навіть навчання проходило в різних місцях, поки Оракул не наказав зібрати обидві раси в одній Академії. Бо ми, бачте, маємо доповнювати одна одну.

Не знаю, чим нас можуть доповнити світлі нюні, але проти волі Оракула не піти.

І так, чутки про Растона Лорейза долинали навіть до факультетів темнокрилих.

Ніколи б не подумала, що він досі залишився таким світлим, ані краплини не потемнішав. Отже, неухильно дотримується всіх магічних законів.

– Гадаю, пара чорненьких пір'їнок виглядала б на тобі цілком мило, – хмикнула я, окинувши його оцінюючим поглядом. – Не так одноманітно.

– Собі залиш, – видав Растон презирливо.

– Я приймаю Захисника! – вимовила я фразу, що закріпила ритуал. І, звернувшись до нього, додала: – Ходімо.

І він пішов, звісно. Тому що захисник підпорядкований волі того, хто його закликав. Але як, як це могло статися – я досі вражалася!

Зазвичай це взагалі згусток матеріалізованої магії, який розсіюється після закінчення практики. Іноді – хтось із нижчих тваринних рас, на кшталт фамільяра, тут уже як нитки сили сплетуться.

І тільки мене згараздило закликати хлопця з раси, з якою ми ось уже багато століть якщо не відверто ворогуємо, то дуже гостро суперничаємо!

За що?!

Напевно, через той безглуздий сон, який мені сьогодні наснився. Від якого прокинулася в холодному поту, не розуміючи, хто я і де перебуваю.

І тому щойно ми опинилися в моїй кімнаті, насамперед поставила наболіле запитання:

– Чому ти? Є ідеї?

Растон кинув на мене погляд. Зупинився посередині, схрестивши руки на грудях.

– Ти в ритуальній тозі. Теж закликав захисника? – я все намагалася зрозуміти, як же це сталося.

– Угу, але побачивши в руні даму, пропустив її вперед, – хмикнув той, і я не змогла зрозуміти: кепкує, чи справді наша магія випадково сплелася під час двох ритуалів? – Хто ж міг представити, що напорюся на Джун-віін із клану Астамал.

– Ти мене знаєш? – нхмурилася я, опустившись у крісло.

Растон підняв брову, примудряючись виглядати мало не господарем становища!

– Гадаєш, тебе хтось в Академії не знає? – хмикнув із напівпрезирливим нальотом. – Стерву, що змінює хлопців як рукавички... будучи найсильнішим майстром проклять?

Не те щоб правда. Ні, я дійсно люблю паморочити голови – а хто не любить? Це взагалі в природі темних. Щоправда, до близькості жодного разу не доводила.

Хоча навряд чи з хлопців хоч хтось про це скаже, бо моє прокляття справді не порожній звук. І хоча Оракул забороняє нам проклинати невинних, ніхто ж не застрахований від навчальної помилки, правда? Я поки що не Вища.

– Дещо схоже я чула і про тебе, – усміхнулася. – Тим приємніше буде з'явитися з тобою в Академію.

Жоден мускул не сіпнувся в обличчі Растона, як пильно я в нього не вдивлялася.

І все-таки, наскільки ж він білосніжний. Як він міг так зберегтися? Адже ж кажуть, у світлокрилих із цим складно, найменший відступ – і вже темнішають. Навіть якщо сплять із некоханими. Наші люблять цим користуватися, спокушати, щоб не були такими правильними нюнями, нездатними на справжні сильні вчинки. Давнє протистояння.

Растон підняв брову, абсолютно не ніяковіючи ані від власного вигляду, ані від мого уважного погляду.

– Подобається? – хмикнув.

Якщо чесно, подобалося. Звісно, я не забула скривити зневажливу гримасу, але Растон так само посміхався, ніби ні на мить у неї не повірив.

До чого ж самовпевнена зараза!

Ніколи близько не спілкувалася зі світлокрилими, уявляючи їх худими задротами, слабкими й веденими, здатними тільки копирсатися у своїх передбаченнях.

До речі, про передбачення.

– Щось ти себе не вберіг, – покепкувала. – Невже не передбачив? Не вивчив теорію чи провалив практику?

Білосніжний промовчав, явно не збираючись відповідати.

Кілька миттєвостей я продовжувала його розглядати. Досконале, міцне тіло. М'язи, що проглядалися під тонкою тогою. Рельєфні груди. Широкі, сильні передпліччя, яких так і хотілося торкнутися...

Мабуть, я не відмовилася б спокусити такого. Ну подумаєш, заробить пару темних цяток, не помре.

Піднявшись, почала повільно розстібати ґудзики чорної ритуальної куртки, обводячи язиком губи.

Стягнула стрічку зі свого довгого, нижче пояса, чорного з синявою волосся. Колиснула головою, щоб воно спокусливо розсипалося по плечах. Скинула куртку, яка м'яко зісковзнула на підлогу, відкриваючи чорний мереживний бюстгальтер.

І наблизилася до світлокрилого, не зводячи погляду.

– Не сподівайся, тобі не обламається, – пирхнув красунчик, спостерігаючи за мною все з тим самим глузливим виглядом.

Зупинившись зовсім близько, я провела пальцями по його грудях. Встигла помітити, як зіниці на мить розширилися, серце стукнуло, а тіло напружилося. Торкнулася кадика, який тут же сіпнувся.

Чоловік зковтнув, і одразу ж розслабився, не зраджуючи глузливому вигляду. Але я-то бачила, яке враження справила на нього.

– Це тобі не обломиться, блондинчику, – шепнула йому просто в губи.