Як довго можна не стикатись з реальністю?

ІРИНА

Я згодилася. Хоч добре пам'ятала розповідь, що Денис в дитинстві починав з боксу. Просто дивно, як багато він тоді розказував про себе і як мало питав про мене. Ще дивніше, як я цього не помічала. Мені здавалося, що ми знаємо все одне про одного. Навіть думки читаємо і відчуваємо на відстані.

Смішно? Ну от така я була фантазерка. А він боксер. Поки фантазувала і відкрилася, отримала нокаут.

І все ж згодилася на секцію боксу, хоч  сама тільки що хотіла запропонувати плавання. Не змогла відмовити своєму захисникові.

Максу секція сподобалася. Тренеру він теж. 

Життя налагоджувалося. Наша маленька сім’я і Наталі жили ніби окремо від навколишньої реальності.  

Коли у тебе достатньо грошей на те, щоб не стикатися з реальністю, ти й не робиш цього. Ну не ти. Я. 

Нехай. 

Пів року я відпочивала від втоми, яка здолала мене ще в той далекий день, коли Денис запропонував оплатити… та ви  ж в курсі.

Все тепер відійшло кудись далеко. Ніби я подивилася жалісне кіно про когось, хто не має до мене відношення.  А я до нього. І до неї. І настільки відпочила, що уже почала подумувати про якісь курси чогось корисного для роботи. 

Бо знаєте, коли поруч Наталі з її  Сорбонною і культурним життям інтелігентної забезпеченої жінки, якось не дуже впевнено себе почуваєш в ролі колишнього завгоспа рембази без вищої освіти й культурних запитів.

Словом мімоза вирішила, що ті, хто боляче обірвав на ній листя, уже пішли собі. І почала випускати й розправляти листочки та готувати квіти.

Тут воно й сталося. 

Правда, смішно? Лопнути можна.

Прихожу я з курсів іспанської, обвішана пакунками до Різдва. А у нас на кухні сидять Наталі, Максимко й Денис. Сюрприз від святого Миколая?

Мирно все так. Чай, тортик. Всі усміхаються і дивляться на мене, мовляв, чого стала? Проходь, ми тобі торта залишили, де ти ходиш?

Знаєте, коли твоя єдина дитина не розмовляє,  дуже скоро звикаєш спілкуватися без слів.

Я віддала синові частину пакунків, він поніс їх на кухню, Денис підхопив ті, що залишилися, я тим часом  зняла пальто й ботильйони.  

Макс приніс мені капці, які грілися на  батареї, бо у мене, знаєте, мерзнуть ноги й руки. І так приємно вдома перевзутися в теплі капці й обхопити долонями чашку, де уже парує  чай.

Приємно посміхатися до тих, хто на тебе чекав і подумав і про капці, і про чай. І залишив тобі шматок тортика. З розою кольору фуксії - з крему. Не важливо, що колір неправильний, головне ж увага.

Я посміхалася приємно й ввічливо. Потім ще ввічливіше. Й мовчала.  

Наталі намагалася щось важливе сказати, у мене стояв такий шум у вухах,  що майже нічого не чула. 

А нащо чути? 

Кого зрадили раз, той уже навчений.

Наталі впустила в мій дім Дениса. Вона не відчайдушна, приїхала звідти, де злочинність буйно квітне, і ніколи б не відчинила двері незнайомому здоровилі з поглядом скаженого собаки.

Саме таким поглядом він дивився на мене і мого виродка. Ми з малим ще трохи посиділи, встали з-за столу й подякували, нахиливши голови.

А здорово отак оніміти.  Може й собі? Ідея мені сподобалася настільки, що я вирішила й оглухнути, коли мене на два голоси покликали назад.  

І відправила малого митися перед сном. Звісно знала - дещо станеться, як тільки він зачинить за собою двері. Дивувалася тільки з того, що Дениса зупинила присутність молодшого виродка. А може присутність Наталі? 

Хоча коли це боса спиняла присутність власної нишпорки? Ніколи, то просто обслуга.

Спортом, значить, треба Максові займатися.  Французька. Мова жестів. Квіточки.

Всі слова, що лунали від вантажників рембази, коли їм падав на ногу важкий ящик, спливли в пам’яті.

Це дивним чином додало мені впевненості. 

В кишені телефон. Викличу поліцію, нехай вони витягають того, хто зайшов у дім без дозволу. Тільки б не перелякав знову сина.  Бо ми з Максом створіння винятково вразливі. Не можна нас вражати.

Так чи інак, як тільки син ввімкнув кран, тобто почувся шум води,  його біологічний батько опинився біля мене й знов схопив за плече.

А я на цей раз без пальта. Ніякої прокладки між мною і його хваткою. Одразу стало дуже боляче, і рука оніміла.

-  Ігнор вимкни. Ти не знаєш, нащо я прийшов, а вже строїш з себе ображену невинність. Нам треба поговорити.

Можна було й далі мовчати. Бо рука була наче не моя, й біль майже не відчувався. Та син скоро вийде з душу. Не треба йому таке бачити.

- Ввічливо прошу покинути мій дім і ніколи більше не приходити сюди. - проказала майже по складах нейтральним тоном.

Та хто б сумнівався, що мене знову струсонуть з такою силою і злістю - аж всі кості  відчую. Як вони от-от розсиплються всередині мене.

- Ми поговоримо.  Не хочеш тут, поговоримо в суді. Тільки тоді ти залишишся без дитини. Тобі не дозволять з ним бачитись.

Навіть так. І цей туди ж. З козирів зайшов.

То просто неймовірне везіння, що його сорбоннська нишпорка не знає про існування адвоката. Вона взагалі мало що знає. Бо я  не з тих, хто вивертає інфу під ноги чужим інтелігентним тьотям, приємним у всіх відношеннях.  Таку дурість можна спороти раз. А хто повторить - той не я. 

Та перестане він мене трусити?  Опускаю руку в кишеню, щоб набрати поліцію, бо це просто нестерпно - у власному домі терпіти таку наругу. 

Яка чудова реакція! Одразу видно спортсмена і джентльмена - мою руку грубо перехоплюють.  Явно і на ній залишиться синець.  

У вухах починає шуміти. Щоб не впасти в паніку, думаю тільки про важливе. Цікаво, скільки на цей раз захоче адвокат? В принципі я можу й продати пів будинку. Життя й спокій сина набагато дорожчі. 

Ніби через воду бачу, як Денис блимає білками очей і відкриває рота. Але через шум у вухах нічого не чую. Він, мабуть, тихо говорить. Щоб Макс не почув. З чого б це така делікатність?