Життя бентежне, але є надія на краще

ІРИНА

Ще рік минув, я билася, як риба об лід. Страждати було ніколи.

Батько дуже подався після тих травм. І хоч він веселився, як і раніше, радів життю і приятелям, я уже бачила втому. І те, що він це робить за звичкою, а не тому, що дуже весело.

Він був не з тих дідусів, що водять онуків по зоопарках і музеях, розказують казки й повчальні історії. А от заповіт на дім склав, завірив і віддав мені на збереження.

І ще - коли  брав малого на роботу, де усякі машини, мазут і бензин, щасливіше малого у світі не було. 

Та говорити словами Макс все одно не хотів.

Психолог, не той, перший, і навіть не другий, розвів руками й сказав, як це корисно, коли син бачить і жіночу модель поведінки, і чоловічу. Що саме це, а не повна сім’я важливе для формування особистості. І що Максим заговорить. Якщо захоче.

- А що робити, щоб захотів? 

- Просто поставити в умови коли або говори, або помри.

- О, красно дякую. Ви мені дуже допомогли. Свого сина ставте в такі умови, лікарю.

І про нашу практично повну сім’ю психологу, мабуть, було видніше. А я все одно намагалася не бути з малим вдома у ті дні, коли там було застілля й розпивання. Навіть коли на дворі холодно або дощ, ми ходили з ним кудись і не поверталися, поки малому не наставала пора спати.

Бо не треба мені такої моделі поведінки у сина, при всій повазі до батька. Бо і Максів біологічний, кажуть, не просихає.

У мого тата знову була нова пасія, божечки, де він їх знаходить? Ні, я не проти, просто він старший моєї матері років на п’ятнадцять. І досі все хоче й може. 

А я не хочу нічого. Може воно й треба. І чоловіки не оминають увагою. І спроби були, та якось воно так і не склеїлося.

А татко у мене ще не нагулявся.

Ще рік, і поведе онука в перший клас, а легковажний, як наш Максимко. Та де там, Макс розважливіший.

Я була уже завгоспом на рембазі. Батько мене одразу туди влаштував, як видужав.

Тепер не треба було працювати позмінно і всю добу.  Грошей майже на все вистачало. Малий наш потроху переростав дитячі болячки. Уже сміявся, як всі діти, пустував, не плакав від нічних кошмарів. А говорити не хотів. 

Або не міг. 

Якщо не заговорить до літа, треба буде шукати спецшколу.  Я навіть звикла, що він мовчить.  Ми одне одного розуміли, дід теж. А чужі - вони чужі. Їм на лобі напиши й у вухо крикни, не почують і не зрозуміють.

Макс уже умів і читати, і рахувати. Як буде з однолітками? Якось буде. Правда в садок він з того вечора не ходив. Не наважилася ним ризикувати. Денис затятий. І ті погрози, я не все розчула тоді. Але слово виродок серед них точно було.

Насправді я б малого і вчила дистанційно. Вразливий? Ну так нема чого травмувати.  Він бачився з дітьми на усяких дитячих заходах, на майданчику, і наче все нормально було. Діти його розуміли, він їх.

Більше його ніхто не налякає. Я квочка, так мене назвав батько. А я й не заперечувала. Макс і досі був найменшим серед однолітків.  І тонка кістка - то, мабуть, від мене.

Крім кісток до речі у мені не залишилося нічого тонкого.

Я ж завгосп, що днями здав\прийняв\списав\ полаявся з роботягами. 

З хвостиком, знаєте як така зачіска називається? Мати-одиначка, от як. Мій одяг тепер зручний, практичний, максимально недорогий. 

Схудла? Скоріш всохла. Ну й що, нема для кого прокачувати фігуру. 

Чи були в претензії ті, що до мене залицялися? Ну ті, яких я на короткий час намагалася прийняти  для душевного тепла і, чого там брехати собі - на зло Денисові з його Ксю.

Ні, ті чоловіки не мали претензій до моєї фігури. І взагалі були, мабуть, непогані люди. Обидва.

Але моя душа й тіло на них не відзивалося. А тоді нащо воно? Макс звісно їх не бачив. Він взагалі не терпів коло мене чоловіків. Пам'ять у нього чудова. 

Ми з сином вразливі  неповноцінні виродки. І знаєте, нам удвох комфортно. А кому ми не подобаємося, нехай переходять на іншу сторону вулиці.

До школи залишалося всього нічого, коли батько на роботі на когось накричав, присів відсапатись, і більше не встав.

Ховали його всією рембазою.

Він звісно не продумав такого варіанту. Ну він такий. Легкий, безжурний. Був. 

Добре, хоч заповіт при мені.

Бо розбиратися прийшлося з тими родичами, яких він колись “просто прописав, бо на роботу без прописки не брали”. 

Я й не знала що у мене так багато родичів, до того, як вони з’явилися й заявили права на наше з сином житло. 

Та я уже не була ефірним створінням, переповненим любов’ю до людства і всепрощенням.  Суд вирішив все на нашу з малим користь. Щось там таке, що вони ніколи тут не жили з моменту прописки  й ще щось. 

Адвокат, знайомий батька по універу,  взяв немало. Але гроші відробив до копійки.

Хух.  Розслабимось. Звісно малий перший рік почав вчитися дистанційно. Бо за тим всім горем шукати спецшколу й збирати довідки я уже не могла.

Які проблеми? Він прекрасно вчиться. Тихий, спокійний. Розумний і здібний. Дикий і відлюдькуватий, як я. 

Ну ми ж родичі. Виродки.

Мати якось подзвонила, підтвердила діагноз про виродків і дикунів.

Я вислухала і попросила без крайньої необхідності не дзвонити. 

Та необхідність була, як виявилося. Брата ж обійшли спадком. Він має право на пів будинку. Де він був усі ці роки й коли батько мало не загинув? Ах, не стосується справи...

- Має право? Ну в суд.  Світлий шлях і бог назустріч. 

Тим часом начальство рембази помінялося. Якийсь нікому не знайомий тип почав наводити нові порядки. 

Мені товсто натякнули, що або він мене трахає в перерві й на вихідних, або  на цю посаду потрібний мужик без дітей і лікарняних. 

Два тижні до звільнення у мене були, пів будинку теж. 

Знайти пожильців на половину хатинки в столиці, не так вже й далеко від метро? Це вдалося не те щоб швидко. Але коли мене розрахували,  то одинока бабуся, яка приїхала на батьківщину з-за кордону, уже заселялася в батькову половину.