Як риба об лід

ІРИНА

І знаєте, якось воно все розсмокталося.  

Ну не саме, я ж три курси була відмінницею. Трохи в курсі, що робити.

Коли підкрадається депресія, треба дивувати сій мозок.

От ідеш митися, і замість мила миєшся шампунем. Запах від тебе новий. Мозок принюхується і бачить, що це, мабуть, не та дівчина, у якої депресняк. Бо та пахла хвоєю, а ця цитрусом.

А потім береш капусту, ріжеш салат. І замість майянезіку ллєш туди згущене молоко. Мозок відкриває друге око і пробує салат на язик. Ніби їстівне. А та дівчина, в якої депресняк, такого ніколи не їла. Вона взагалі їла правою рукою. Ну не рукою, а ложкою в правій руці. А ця ненормальна лівою їсть, ще й паличками.

- Мамо! - впадає в паніку мозок. - Мене пересадили до якоїсь ненормальної!

І уже не депресує, а намагається цій ненормальній пояснити, як правильно жити.

А ненормальна зав'язує очі й совається по хаті, як сліпа. Так і вбитись можна. Треба терміново її приводити до тями, бо  вона хай би собі вбивалася, але ж тоді й мозку хана. Це неприйнятно!

Тиждень-другий такого шок-контенту для свідомості й підсвідомості, і депресія подивиться,  покрутить пальцем біля скроні, й піде до когось іншого, нормального.

А ненормальна дівчина помахає їй рукою і піде на роботу.

Ну як піде. Зробить собі робочий день і кабінет в одній з двох кімнат.

А там тріщини по стінах і між рамами вітер свище.

А от не свисти, грошей не буде.

Працювати диспетчером з дому можна. І малий при мені. І остання батькова жінка не звір, може посидіти пів годинки, коли малий спить. Я тоді можу збігати, щось купити, щось зробити в одній з кімнат. Потім туди переїхати, зробити другу. Батько поможе з верандою. І от у мене уже не бомжатник, а пів будинку в приватному столичному домі, син може піти в садок, я можу видихнути. 

А дивитися в соцмережах, як Ксю і Денис постійно щось святкують всюди вдвох і щасливі разом, я і так могла.

Він коли приїхав, ще раз подзвонив, звинуватив мене в чомусь дивному. Я навіть не дуже зрозуміла, що йому до мого нового прізвища і того, де я живу. 

А після того, як він нашого сина назвав виродком, у сина не залишилось батька навіть у моїх дурних мріях. Що ж. Бува й таке.

Я ж перевертень. От я легковажна й безвідповідальна мати-одиначка, що не зробила аборт, залишила собі дитину в неможливих обставинах життя. 

І от  ви змигнули, а перед вами заморожена снігова королева. І ви можете вбитися об стіну, мені байдуже. Такою мене той біологічний батько  звісно ніколи не бачив. І не чув.

- Денисе, якщо це все, що ти хотів повідомити, то всього найкращого. А якщо у тебе залишилися претензії грошового характеру, то прошу до суду. І нехай замість тебе мені телефонує твій адвокат. Ми з тобою давно одне одному ніхто. 

Він щось хрипло гарчить, та тепер мене важко перебити або налякати.

- Я сплатила все, що присудили. Мені жаль, що так вийшло. Але цього не змінити. Не треба мені дзвонити особисто. І не особисто теж не треба.  Хай там що, я тобі нічого не винна. Ти мені теж. 

І перервала дзвінок. Внесла номер у чорний список. Краще було б поміняти номер. Тільки там уже багато ділових контактів. Так що не поміняла. 

Денис дуже впертий. Ще й ця травма. Не знаю, чим його лікували, але він став зовсім нетерпимий і некерований. І схожий на залежного від тих ліків. 

А йому і так завжди треба було настояти на своєму. 

Ніскільки не здивувалася, коли він перестрів нас із  малим коло садка. 

Той був не в настрої, щоки в алергії - знову нагодували чимось,чого йому не можна. Ще й кашляє. 

Блідий і надто маленький для свого віку. Денис на нього дивився, немов хижак на здобич. А от не треба було цього, нешановний біологічний батьку.

Бо половина генів у Макса твоя.

- Ми можемо поговорити без сторонніх? - кивнув на малого. 

- Ми не можемо поговорити ні зі сторонніми, ні зі своїми, ні без. Тут сторонній ти. А ми з моїм виродком не сторонні.  

Малий дивився вовченям на цього злого чужого дядька. Той, мабуть, здавався йому велетнем. Денис і раніше був великий. Пам'ятаю, як мені це подобалось - ховатися за ним від усього світу.

А ховатись треба було від нього. Та що вже тепер. Він нагадував скелю, що нависла над нами - ще роздався в плечах за ці роки.

В інстаграмі стільки фото з качалки. Я їх раніше роздивлялася. Милувалася. Могла собі дозволити. До того слова. Виродок.  Тільки виродок може так назвати мою дитину.

- Ми поговоримо, хочеш ти цього чи ні. - прогарчав цей колись найрідніший у світі чоловік.  

Було дуже страшно. Тепер ясно бачу - боялася його завжди. Тільки коли любиш, не помічаєш страху. Якби ще тоді не боялася, в той же день би сказала про вагітність, як тільки дізналася. Не чекала б, коли сам спитає, і не вигадувала причин, щоб ще сьогодні не говорити. Бо відчувала -  промовчиш, і можна побути разом ще цей день, потім ще один…

Я так задумалась, що пропустила момент, коли мене схопили за плече й струсонули.

- Чого мовчиш, коли я до тебе звертаюся?

Спробувала струсити руку, що боляче стискала плече і передавлювала кровотік навіть через пальто. Та де там! 

І раптом рука розтислася, в очах Дениса відбилися подив і розгубленість. І хто не розгубиться від такого - малий кусає цього велетня за ногу, де може дотягтися. 

Та де він дотягнеться, йому чотири рочки, ті зуби не можуть прокусити навіть тканину Денисових штанів. Не те що ногу. Але він зупиняє нападника. Денис хоч і отямився від несподіванки, а ненависті в очах побільшало.

Мій син - герой. Мій єдиний захисник. У мене серце мало не стало від щастя й гордості за нього.

А Денис злісно сичить крізь зуби, тільки що отрутою не плюється. Ой, невже так боляче? Принизливо, мабуть. Хоч би не вдарив малого.

- Плюнь каку. - відморожено кажу синові. - Хіба можна брати в рота всякий бруд?