Я вам не Гудіні

ДЕНИС

Так, з цим розібралися. Я сказав розібралися. От же ж боляче як, пластина ота в спині.  Все одне до одного.

Розібралися і все, ні слова про неї більше, ні думки. 

Так, а ця Ксю що тут робить? Чому вона, як батьки додумалися до такого, нащо вона тут? На нормальну сиділку грошей не вистачило, ми збанкрутіли?

- Як там тебе, Ксю, чи як? Не важливо, давай телефон, батькам треба подзвонити.

Вона аж руки ховає за спину і трясе головою. Типу не можна.

- Як не можна, чого не можна? А тобі можна? 

Вона тупо киває, а коли бачить, як я видираю з себе голку від крапельниці, починає щось вищати. 

От ще з нею возитись. Нащо батьки її найняли? Бачу її - і одразу мала перед очима. Подружки вони. Не як ми з Ксю, що просто колись в один садочок нас водили. А отакі, дєвачькі-дєвачькі, за ручку ходять, секретики  одна одній довіряють.

З такими подругами ворогів не треба.

Дурдом Веселка. 

- Як тобі телефон можна, то й набирай, чого стала. Тебе найняли, так працюй.

- Я… Я зараз… Я від радості, що з тобою все добре…

- Не якай, дзвони, й мені дай поговорити.

- Там.. Там, ну знаєш, різниця у часі, Ніч там зараз, давай уже ранком, може?

- Ти з інкубатора вилізла, курко? - гаркаю. Хоча яке там гаркаю - голос кволий і в горлі саднить.

- Ні, що ти таке кажеш? - закривається рукою. 

Вона що, ненормальна? Я її може втретє за три роки зблизька бачу, і ні разу в житті пальцем не торкнув. Здалася вона мені.

- Ти просто уяви свою мати. - терпляче пояснюю - Вона б не зраділа, якби їй посеред ночі подзвонили й сказали, що ти оклигала і можеш стояти, а не паралізована? Га?

- А, ну так, ти правий, тільки... Добре-добре, не хвилюйся, я зараз. І починає тремтячими пальцями тицяти у смартфоні.

Вона така перелякана й жалюгідна, а мене розбирає сказ. Прибив би її, а за що, не знаю. Бісить.

- Чого ти там мнякаєшся, дай я.

- Поза зоною, Денисе.  

А, ну так. Вони вимикають домашні номери  на ніч. Щоб спати не заважали дзвінками. 

Мабуть, уже й не вірять, що я встану.

Жаль до себе підступає до горла. Ніхто в мене не вірить. Сплять вони.  

- От бачиш, Денисику, тільки не хвилюйся, тобі не можна. Ми їх ввечері наберемо, я повідомлення відправила, одразу побачать, як прокинуться. Може й швидше нас наберуть. Зрадіють як, таке щастя…

Вона ще щось каже, заглядає в очі й запопадливо сміється.

А мене напружує оте ми й нас. Воно може й нічого не означає. Якби ж вона не ляпнула про одруження, нехай і фіктивне.

Так, треба розбиратись самому. Занадто очі у неї бігають. І я пам’ятаю ті уколи, коли уже кілька разів прокидався. Вирубає вмить. 

А вони ж чекають, поки я опритомнюю, так чого колоти?

Нічо, прорвемось. Вона хитрить, і я схитрю.

- Умовила. Я спати. Й ти спи. Розбудиш, коли батьки подзвонять. Все добре тепер. Можна розслабитись. -  кажу я й розгойдую в руці  тросик від крапельниці. У світлі нічника рідина в ньому блищить і переливається. А Оксана уже слухняно водить очима за блискучою штучкою-дрючкою.

Хочу приспати цю квочку й забрати телефон. 

Мені треба підтвердження від Ірини. Крапки над Ї. Бо щось в тій розповіді її подруги не стикується. А у мене голова важка. Не второпаю ніяк, що. 

Ще кілька фраз рівним голосом під маятник з крапельниці. Нарешті Оксана повністю зосереджена на коливанні блискучої дрючки. 

- Ти стомилася. Дуже стомилася. А тепер все добре. Можна відпочити. Повіки важкі, очі самі злипаються. Ти можеш повністю розслабитись. Спи. Ти спиш. Прокинешся, коли виспишся.

Ох, я б і сам заснув. А вона довго опиралася. Ну я вам не Гудіні. 

Нарешті Ксю і справді заснула. Обличчя розслабилося, зійшов вираз послужливої зосередженості, рот привідкрився, вона засопіла й обм’якла.

Беру смартфон, підтягую себе за шкибарник до лампи, сили мене надто швидко покидають. Що ж зі мною було? Дивлюсь на руку, що визирає з лікарняної піжами. Фігассі я всох.  Нічо, наберу. Параліч, сказала, чи щось подібне. Уже вилетіло з голови. А що, як ширяти чим попало, то дяка, що під себе ще не ходжу. 

Гм. А це ще невідомо. Вона й оце зі мною робила? Брр. 

Вмикаю смарт. О. А. Ого. Може вона дату неправильно поставила? 

Та ну, правильно все, чого там. Ясно, чого ніхто не сидить на телефоні в очікуванні, поки я оклигаю.  Як в анекдоті чи буде пацієнт ходити. Повірили, що буду.  Тільки під себе, ага.

Ну то все потім. Як відправили кудись, ще й оцю приставили, то все погано було. Тільки ж мала мене ніби не штовхала? Я на середині сходів був, коли вона зверху скотилася. Чого я ще не пам'ятаю?

Виходить, вона мене штовхнула, а потім на мене впала, і тому не побилася. Тільки дитину втратила, а явно ж хотіла залишити. Бачив, як вона стояла, на каштан дивилася й пальці загинала. Дев’ять пальців.

Батько правий, мені кудись на Тибет треба. Щоб  клямка не падала. От поговорили б спокійно, й все вияснили. А я визвірився, вона розсердилася. І все одно за мене злякалася, я ж чув.

Тоді ще все можна було б виправити. А тепер що?

А тепер що, зараз взнаємо. Спить вона, смішно. Нічого з нею не станеться. Бо прокидається від найменшого шуму, та й засинає миттєво.

Ща наберу, а вона з тим преподом або з іншим, всю малину їм спорчу.

Набираю номер, знайомий настільки, що можу не дивитись на екран з цифрами.

Ну що я казав. 

Не встигло просигналити, а в трубці знайомий голос, сонний такий, наче вона поруч в ліжку. 

Ех, були часи.

- Що трапилося, Ксю, щось погане? Кажи швидше! - чую нарешті правильний голос. Сонний, переляканий голос моєї Іриски.