Дe я, що сталося?

ДЕНИС

- Пити, дайте пити нарешті… 

- Потерпи, тобі не можна. - напівзнайомий голос бісить. Це неправильний голос. Нехай він замовкне і стане правильний.

Знову темне провалля, ми в нього падаємо, це добре, що дна немає. Поки не розбились, надія є…

Коли знову розплющую очі, бачу пляму, світлішу за навколишній морок, і чийсь силует на фоні плями.  Де я, що сталося? 

- Ддд... ст… - чую чийсь кволий голос. Невже це мій?

- Тихо, не рухайся. Зараз покличу медсестру. - каже якась жінка. Голос знайомий. Медсестра… Я в лікарні, ото ще! У мене залік завтра, не можна вилежуватись. І треба поговорити з малою. Більше не терпітиму ніяких двозначностей. Або я, або він…

Щось коле руку, і я знову відчуваю тільки падіння в бездонне провалля.

Скільки часу пройшло - рік чи мить, не знаю. Тільки на цей раз я справді просинаюся, а не виринаю з кривавого кошмару.

Так, це лікарня.  Уже нічого не розпливається перед очима. І я нарешті відчуваю своє тіло, бо воно болить, ох і болить же.

Намагаюся спертися на лікоть і підвестися, та де там, біль проштрикує від пальців на ногах до потилиці. Оце втрапив. 

Як мій залік?  Сподіваюся не виженуть. Мати нудітиме, якщо що, батько знов скаже, що розчарований. Звично, та все одно неприємно. Я ж не якийсь там, все з першого разу здаю.  А тут  скажуть, прогуляв, бо не підготувався. Бігав, скажуть, за дівкою. І добігався… 

І ще щось скажуть. Треба сказати малій, щоб відпросила і взяла бігунок.

Мала…  Проблемка. Треба з нею нарешті вияснити. Я не терпітиму такого. І третім зайвим не буду. Подумаєш, принцеса. Іншу знайду. Інших. Треба завжди мати вибір, не зациклюватись на одній. А то он що буває.

Вона вибирає, а я чекай? 

Ага, щаз. Уже кілька місяців, як звичне відчуття зради й безсилля заповнює душу і тіло. І я не можу сказати, від чого більше зараз болить - від її невисловленої брехні чи від травми. Але ривком сідаю на ліжку, щоб бігти й покласти край цій невизначеності.

Ми так не домовлялися. Чесно - це чесно. Все, так все. Я тобі не запасний варіант.

Що, раз він відмовиться женитись, тоді, Денчику, бери мене, я вся твоя? З причепом. І воно твоє, он подивись, викапаний тато.

В очах одночасно темніє і сиплються іскри.

- Денисе, що ти робиш, як ти встав? Тобі не можна!

- Тебе ще не питав, можна мені чи ні. Ти хто? Я тебе десь бачив.

- Я Оксана, Денисе, ти мене не пам’ятаєш?

- Оксана? - а, ну так. - Пам’ятаю я тебе, а де Ірина?

- Ти ляж, Денисе. Тобі не можна хвилюватися. Ляж. Я зараз покличу сестру…

- А ну стій! Що з нею, чого ти тут? Що з нею, а ну кажи! Я згадав - вона впала, де вона, кажи зараз же!

- Тихо, тихо. От зараз тобі укольчика зроблять. Все у неї добре, гарно прооперували, небезпеки немає.

- Що прооперували? 

- Ну що ти, як дитина мала, Денисику. - дівка дивиться на мене  з надією. От би знати, на що вона сподівається.  Я ж не головою вдарився. Її з малою не плутаю.

- Ти не пам’ятаєш? Вона залетіла від препода, ти все забув? Та корова тебе зіштовхнула зі сходів. А потім сама на тебе впала. Ти сильно поламався. І у тебе був больовий шок. Добре, що встигли сюди. У нас тобі й шансів не давали. А тут бачиш, як… Тепер все буде добре. Ти встав сам. Тільки обережно, у тебе пластина в спині. Потім знімуть, а зараз берегтися треба.

- Чого це мені й шансів не давали? Я пам’ятаю, що навіть не дуже боліло.

- Бо то був шок. А потім штучна кома. Тебе сюди чартером доправили, тут в хірургів руки золоті, й ліки є які завгодно. Ти вижив, і от тепер видужуєш. Ти такий сильний, Ден. 

Вона ще щось говорить. Голос то віддаляється, то наче наближається. 

Ага, прооперували. Тобто вона зробила аборт.  Що ж, не вигоріло захомутати препода, я відмовився від неї, значить дитина їй уже не треба. 

Ну послухалася. Я ж сам сказав робити. Слухняна дівчинка. Жаль, нерозбірлива у зв’язках. А я гидливий. 

Як, нащо? … За залік , за нещасний залік. Чи це був уже екзамен?

Стопе…  

- Я давно тут? Залік, ох ти ж, я сесію прогуляв?

- Не переймайся. Я все оформила. У тебе академка. Як раз відновишся. Твої батьки відправили нас сюди. І, ти тільки не хвилюйся. Сюди сторонніх не пускають. Так мене оформили твоєю… жінкою.  Ти не хвилюйся, це формальність, якщо ти проти…

Дивлюся, як баран, на цю малознайому дівчину. Що вона верзе? Хапаюсь рукою за високе бильце ліжка, ривком встаю. Ох, йо ж, як боляче. 

Це добре. Це гарний  біль. Він вбиває той, що рветься назовні й може розірвати.

Вона знову щось говорить,  який же голос противний! Хіба я не заслуговую хоча б на те, щоб вирок мені винесли нормальним, а не оцим ляльковим манірним голосочком?

Ну так, я сказав їй робити аборт. Сказав, заплачу половину.  Вона й зробила. Той її препод, мабуть, і заплатив.  Бо звідки у неї гроші. 

Дочка матері-одиначки, тільки при мені й побачила як люди живуть. Не одними булочками харчувалася. 

Ох ти ж, як воно болить.  Перед очима темно, і в темряві зірки спалахують. Наднові.

Що ж.  Буває. У всіх буває, коли перший раз все всерйоз, а тебе мордою об асфальт.

З батьками її зібрався знайомити, думав. куди на літо поїдемо. 

А тут препод може залік не поставити. Пів курсу виганяє, а їй автоматом. І тепер екзамен. А вона відмінниця. Стипендії не буде. 

Ця Ксю мені й показала сповіщення в її телефоні, поки ми чекали на малу в коридорі. Ксю він відправив одразу. От вона й стояла біля двох рюкзаків. Чекала малу, телефон її тримала, бо на екзамені ж не можна з смартом. А Ірина була ще там. 

- Скільки я тебе знаю, Денчику, ти таким оленем не був. - раптом почала вона. - Вибач, я мушу тобі це показати. Ми що, просто так на один горщик в садочку ходили?

Я ще встиг подумати, чого це вона згадала про це, бо пам’ятав її дуже погано.