Ну що ти ще можеш додати у своє виправдання?

Чую, як вона вражено зітхає і сам починаю дихати в ритмі серця, що відбиває регтайм.

- Трапилося, Ірусику. Я встав. Не вбила ти мене, хоч як намагалася. А я встав. І не овоч. Ясно? - намагаюся жартувати. Від її голосу мене веде, як не вело від того уколу. 

Впираюся спиною у стіну, щоб не впасти мордою в підлогу. А боляче ж як. Там та пластина дурнувата. Забув. Аж дихалку забило. 

А, то не в мене, то в неї.

- Ти встав, Денисе ти нарешті…  - голосок тремтить, дихає, ніби довго бігла і нарешті зупинилася. - Я так рада. Ти не уявляєш, як!

- Не уявляю. - сичу від болю в спині. - А ти покажи. Покажи мені, як ти за мене рада, вбивця невдатна. 

Посміхаюся, як ненормальний. Так радий її чути. 

- Зараз покажу. Чекай .

І через кілька секунд шле мені ролика, як вона плигає на ліжкові. До речі - вона там, здається, одна. Не те щоб було добре видно. Та хто б не прокинувся й не сказав нічого, коли поруч так гупають?

Одна… Я не можу стримати посмішку від вуха до вуха.  У мене, здається, нічого не болить уже. 

Треба їхати й нормально поговорити. 

Дивлюсь на повторі. Піжама та сама, яку я сказав спалити. Волосся, як копиця, Ні, так з коханцями не сплять.

Бачу, що виклик перервався, набираю її знову.

І чую, вона зітхає так, наче довго плакала, а тепер перестала. Ну вона ж спала, і голос захриплий від сну. Чого їй плакати?

- Ну що ти ще можеш додати у своє виправдання, убивця? Я ж єдиний син у батьків. Що б було, якби я не вижив? То у тебе брат є. Тобі можна помирати, прізвище не пропаде, рід не перерветься. 

І знову сміюся, як ідіот. Хоча чому, як.

Ідіот і є.

- Я нічого не можу, так в суді й сказала, Денисе. Я не штовхала тебе. Я хотіла притримати, щоб ти головою не вдарився. Пробач. Я розумію. Вибач... Я знаю, компенсація не покриває лікування, але так в суді  нарахували, пробач, не можу повірити. що чую тебе, Денисе. Таке щастя...  Я така рада, що ти ходиш і говориш... Такий камінь з душі.

Вона чи задихається, чи плаче. А я чую одне дивне слово.

- В якому суді?

- Святошинському. Ти ж не знаєш, там присудили, що то з необережності, ненавмисно. Твої батьки хотіли, щоб суворіше, а мені тільки компенсацію видатків присудили, а строк не призначили, бо пом’якшувальна ж обставина.

Ну так, вона ж дитину втратила. Батьки звісно показали себе. Покарали. А чого я хотів, на що сподівався? 

- Ти не сердишся?- питаю дурнувато. Ну так. Слово смішне. Сердитися можна, коли тобі на ногу наступили, а тут он що.

- Як я можу, Денисе? Я такого наробила горя. Ти просто дивом одужуєш. Я дуже рада за тебе. Тільки, пробач, мені рано вставати.

- На пари спішиш, заучко? - питаю дурнувато. - А де ти гроші взяла на компенсацію, у тебе ж не завжди й на проїзд було. Мене не вбила, так банк пограбувала?

Мене знову несе. Я наче виринаю з теплого кокону і холодію від здогадки.  І одночасно розумію, що моїх посмішок вона не бачила. А сичання і слово убивця почула уже сто разів. От тільки нехай сама скаже, де взяла гроші. Бо я знаю де, здається.

- Ти у нього гроші взяла, так?

- У кого, у нього?

- А, ну так. У тебе ж їх багато, плутаєшся в іменах? - стоп-кран зірвано. -  Де гроші взяла, кажи!

Мене знову засліплює гнів на неї, на батьків.  Вони що, не знали, що грошей нема у неї?  Вона з матір’ю живе і не працює. Або знали, і думали, що як не заплатить, то піде на тюрму. Ну батьки, вони такі. За своє порвуть.

- Чого мовчиш? Не чую!

 А вона не мовчить. Просто відключилася. Не хочемо говорити, ну-ну. Нічо, я скоро прибуду до тебе  кохххана. Розберуся. І з батьками, і з отим, хто тобі дав грошей на компенсацію. І взнаю, що він за це отримав. Ну ми з ним на аборті зекономили зате. 

Перед очима літають світляки й зорі. Та я з останніх сил стираю зі смарта всі сліди своїх дзвінків. І протираю його об рукав лікарняної піжами, щоб не залишилося відбитків. Й нарешті важко падаю на ліжко долілиць. 

Як та мокра курка казала - подумаю про це завтра? Ото ж і кінчила так погано, бо не думала, коли треба, а тільки коли хотіла.

Думати завжди треба вчасно, і то швидко. 

Мала злякалася,  подумала що їй її вірна подруга Ксю тарабанить серед ночі. Телефон же ж не мій. Але не здивувалася.

Ну те, що вона боїться нічних дзвінків, я й сам знаю. Казала завжди, що  вночі ніхто не дзвонить, щоб сказати щось гарне. 

А я от порадував. Вона раділа, поки я знову не сказився. Лікуватись мені треба. Тут і клініка як раз є.  Полікують. На її грошики, йо.

Ну, мама з татом, удружили. Вона мене рятувати летіла, а ви її за це в тюрму мало не запхали.

Діла... Та тут нічого не вдію, поки не доберуся додому.

А зараз що ми маємо? 

Вона здорова, як отак скаче. Знає, що зі мною, скоріш за все від Ксю. Ну й на суді ж не могли не перелічити травми й наслідки. 

І мала сплатила за те, що я посковзнувся, а вона ж хотіла врятувати.

Ніби не радіти повинна, вона ж ще й дитину втратила. А ненавидіти. Ну, вона не така. Вона нормальна, все завжди розуміє. 

І тут порозуміємось. Гроші в батьків заберу, їй поверну, препода приб’ю. 

А потім помиримося. Я так сказав, значить так і буде.

От тепер можна й спати.

І що я вам скажу - без уколів то був не сон, а тортури. Та більше не дозволяв собі нічого колоти. Я й так мало не овоч. 

А потім подзвонили батьки. Я перший дотягся до телефона. Бо Оксана все ще спала. Ну розумію. Їй виспатись за ці місяці за щастя.

Батьки охкали-ахкали й замовляли квитки. Не став ні про що питати. Щоб не сполохати Ксю і  щоб не дізналися, про що я уже знаю. 

І до речі ще місяць на реабілітацію все одно пішов.  Щоб я так жив, скільки воно коштує. 

На одні ліки все життя пахатимеш, як не маєш заможних родичів.

Більше ніколи не хворітиму, ну його. 

Мені б той рахунок, що батьки показали, віддали на руки грішми. Витратив би на щось нормальне, а не на оцю силіконову сиділку. Точно нишпорка батькова, уявляю, скільки їй заплатили. На ці гроші власну справу можна відкрити й офіс у центрі зняти.