Половина грошей і життя навпіл

ІРИНА

- Мамо, а батько кому з нас більше радів - мені або Ігореві?

- Не знаю. Він дуже радів і тобі, бо ти первісток, і синові, бо син. Він би й десяти дітям радів. Такий привід гулянку влаштувати на тиждень.

- Важко тобі було без нього, мам? 

- Ні, Ірино. Мені моментально полегшало, коли нарешті взяла сина на руки, покликала тебе й ми пішли від нього. Ти не уявляєш, що таке не спати по три доби, коли діти хворіють, роботу робити треба, а він гульбанить і не розуміє, чим це я невдоволена. А потім прибігає просити гроші з відкладених на відпустку. Бо дружбан приїхав, давно не бачилися. І треба відмітити.

- Ясно. 

- Ти чого питаєш, він знову тобі дзвонив?

- Ні, приснилося щось. Ніби я у ванночці сиджу, а ви з ним на мене дивитеся й смієтеся. І тепер думаю, чи чоловіки раді дітям, чи їм все одно. 

- А чого не радіти. Їм не носити, не народжувати, не годувати, ночами спи собі, тільки вихваляйся знай перед всіма, що знову когось народив. Все на тебе звалиться, попереджаю. Як заміж зберешся, одразу пігулки пий.

- Добре, я піду, мам. Привіт братику.

- Отак і підеш? Що це за наряд - нащо оця хустина зверху? На стару бабу схожа.

- Так чогось захотілося, ма. Побачила сьогодні у шафі. 

- Навчись нарешті одягатися. Ніхто так не ходить, і це не твій колір, Ірино.  Взагалі - третій курс, бери уже себе в руки. Диви, як ти погладшала. Так не можна. Одне навчання на умі й булочки. Дівочий вік короткий,  треба веселитися, а не сидіти по бібліотеках і запихатися здобою. А в цій хустці ти, як баба на чайнику.

Я відчуваю, що мої очі наповнюються сльозами й задираю голову, щоб солона волога не витекла назовні. Швидко йду з кухні, де так і не змогла нічого проковтнути.

Вхідні двері відчиняються, брат входить і мало не збиває мене з ніг.

Зверхньо посміхається з висоти свого зросту.

- Привіт сеструню. Ти все гарнішаєш,  є за що приємно потриматися! - і хапає мене за боки.

Більше терпіти це несила, сльози так і бризкають, я відштовхую Ігоря і вибігаю на сходи, щільніше запахую кінці великої тернової хустки  на животі.

Ага, пігулки. Дуже вони помічні.

Ззаду несеться веселий сміх маминого мазунчика і ніжний материн голос у відповідь.

То може батько нам однаково радів. А я у моєї матері на третьому з двох можливих місць після брата.

Знову накриває образою, і сльози течуть, прокладаючи ядучі солоні доріжки на щоках, і затікають аж за пазуху. Шукаю в сумці серветки, натикаюсь рукою на знайомі таблетки.  Підношу  впритул до очей майже пустий файлик, істерично сміюся й викидаю уже не потрібний засіб до найближчої урни.

Вітер доносить запах смажених пиріжків.

Мене знову нудить.

Швидко пробігаю  повз ятку з шаурмою, полегшено зітхаю, але тут автобус випускає з себе клуб диму, і я не втримуюся.

Все з’їдене звечора покидає мене й опиняється на асфальті під ногами.

Удаю, що не маю до цього ніякого відношення, і йду пішки, бо в автобусі буде ще гірше.

Сьогодні вирішальний день

Черговий вирішальний день. Коли я нарешті це скажу? Спитаю, що тепер. Як ми тепер.

Не прикушу язика, як уже давно роблю і гордо відвертаюся. А просто підійду на перерві й скажу, як мені погано і  спитаю, що ми тепер робитимемо. 

***

По-моєму хтось на задньому ряду відкрив пиво, і мене знову нудить. Треба влаштуватись собакою-шукачкою, бо відчуваю як пахне від кожного хто тут сидить. Винюхуватиму злочинців. Все якийсь підробіток.

Встаю без дозволу лекторки й біжу на вихід, залишивши й сумку, й хустку. Сувора викладачка поправляє окуляри й зводить брови, от мені зараз буде. Та як знудить їй під ноги буде гірше.  Лекторка гидливо оглядає мене з голови до ніг, уже відкриває рота, але чомусь замість саркастичної репліки - тиша. І її рука показує на двері, сива голова з короткою стрижкою киває.

Я вилітаю з аудиторії, де зараз весь потік зачудований незвичною поведінкою професорки Висоцької, і ще встигаю почути її сухий голос, що продовжує лекцію. Не забути взяти конспекта, щоб переписати. На іспиті вона питає з лекцій, а не тільки з підручників.

Відчиняю велике дерев’яне вікно навпроти дверей в аудиторію, і нарешті вдихаю. Каштан цвіте так мирно й безтурботно. З квіток народяться каштанчики. Він їм радітиме?

Коли вони почнуть падати, я вже народжу. Якщо зараз же не піду за адресою, що дала мені досвідчена Ксю. Вона там не перший раз, каже - норм і недорого.

Я піду, обов’язково піду, якщо він  не зрадіє.  Дитині повинні радіти обоє. Навіть мій батько радів, мати брехати не буде. Вона жорстка, але ніколи не бреше.

Зараз. Ще надихаюся пахощами каштанових квітів і скажу.

Несподівано дзвенить дзвінок на перерву.

І до мене підходить Ксю з моїми речами.

- Даси списати слова? - питаю й посміхаюся. Той каштан мені щось розказав без слів. І я більше не боюся.

- Дам, як розбереш мої каракулі. - у відповідь посміхається моя вірна подруга. - А ти не барися. Всі строки провтикаєш, потім тільки штучні пологи. То дорожче і взагалі…

Я мовчки киваю,  вкутуюсь у хустку й прямую до сходів, де видніється широка спина, обтягнута знайомим худі.

Позавчора я в цьому худі й капцях сорок четвертого розміру смажила яєчню, і спалила. Бо дуже нудило. Він ще спав. Я  тоді знову нічого не сказала,  він і так сердився, що не встиг поснідати

І зараз навіть не підійшов привітатись, тільки зиркнув на нас із Ксю злісно. Наздоганяю його і йду поруч.

- Привіт, Дене…

- Привіт… - холодний голос, очі зіщулені. - нічого не хочеш мені сказати?

- Нарешті ти запитав. Хочу, але боюся.

- Та вже весь потік бачив. Чоловік завжди все взнає останнім, ага. Що, тягнеш час, щоб уже пізно було робити аборт?

Я, ніби в дурній мелодрамі, хапаюся за його надійну накачану руку обома своїми й бачу, як маленькі волосинки на них від жаху підіймаються, утворюють гусячу шкіру.