Розділ 33

Микита

Покинув ліс уже на світанку, зі збитими кісточками пальців та розірваною душею. Втім, там уже давно чорна обвуглена дірка замість душі. А серце… я поховав його разом із Василісою. А той покалічений шматок, що залишився, належить моєму синові. Існую для нього та за для помсти.

Лев заплатить за все, за скалічені життя, за свою диявольську гру. Не заспокоюся, поки власноруч не побачу його мук. Нехай живе довго, дуже довго, і кожен його день буде жахливішим за попередній.

Біль біжить по венах разом із кров'ю, лише він справжній, він мене живить, він все, що залишилося від Василіси, і я ні на що не проміняю свій біль.

Мчу на байку, вітер в обличчя, попереду обрій, небо… воно для мене безбарвне, я втратив його фарби… Поламані крила ворона, звисають на спині, болять, нагадуючи, чому я все ще копчу цю землю.

Вдома одразу йду до сина. Він уві сні повертається до мене та обіймає ручками. Його кохання – мій якір. Як же він схожий на свою матір, блакитні очі, світле волосся. У ньому продовження Василіси, у ньому відображення нашої любові... Так, я все ж вірю, що вона була... наша любов... Хвора, одержима, вкрита таємницями та зрадою, але вона була... Марк яскраве тому підтвердження.

Ранок проводжу із сином. Сам його годую, купаю, одягаю, після ночі спогадів, коли все пережив знову, мені просто необхідні позитивні емоції.

А ближче до вечора дзвінок від брата.

- Це твої витівки?

- Ти про що?

- Моя дружина зникла! Нік, не варто наступати на ті ж самі граблі. Не через кого. Повір. Нехай повернеться додому, і на цьому замнемо справу, - каже стримано, але відчуваю, в ньому киплять колишні образи.

- Каріна зникла? - неприємний холодок пробігає по спині.

- А ти типу не знаєш? - огризається.

– Ні.

- Її під виглядом поліції якісь мужики забрали. І моя охорона… лопухи! Я влаштую їм! - далі йде низка прокльонів. Вадим у сказі.

– Я реально не в курсі. Але спробую розібратися, - а в самого перед очима її обличчя, таке схоже.

- Якщо це реально не ти… то…

- Наш тато з'явився, - ламаю олівець у руці. А хочеться, щоб так само хрумтіли хребці  на шиї Лева.

Якщо це він…

У цієї істоти пристрасть до знущань з дівчат. Нормальних відносин він не визнає. Він ламає психіку, калічить їм життя. Свого часу Славка стала його жертвою, і не лише його. А потім моя рідна сестра потрапила до рук Лева.

Три роки вона була замкнена в його будинку, стільки всього терпіла... Лев морально тиснув на неї, а потім надумав взяти за дружину. Тоді ми з Бодею перервали весілля. Я прийшов просто на церемонію. Отримав кулю, влаштував рознос. Але головне – урятував сестру. Все ж таки сумніваюся, що спілкування з Левом хоч для когось пройшло безслідно. Він як заразна хвороба, проникає під шкіру, отруює собою все, а позбутися його надто складно. Але прийде час, і він неодмінно заплатить за все.

Зараз тато не зраджує своїх уподобань, вибрав собі нову жертву – Каріну.

У тому, що її зникнення – діло його рук, навіть не сумніваюся. Занадто смердить методами Лева, його сліди за версту чую.

- Як його земля ще носить, - гарчить Вадим.

- Я спробую своїми каналами пробити. Треба її рятувати.

- Може, через неї і на нього вийдемо. Вона слабка довго не витримає. Це не Васька, - Вадим важко зітхає, навіть через відстань уловлюю знайомий біль, який і його з’їдає… Минули роки… нічого не змінилося…

- Не вона… - глухо повторюю.

Я міг подзвонити Боді, об'єднати сили з Вадимом, але чомусь мені хотілося це зробити самому. Наче звір відчув слід і не хотів ділитися здобиччю, хоч і розумів усі ризики. Щось царапнуло обвуглену душу, і я хочу розібратися в дивних відчуттях. Каріна… вона все ж таки не така проста, як здається.

Мені потрібні її таємниці. Навіщо, поки що сам не знаю, мене веде чуйка.

Дію швидко на випередження. Йду по слідах батька. Дуже швидко виходжу на його лігво у лісі. І не нове воно, давно гад тут влаштувався. А ми знайти не могли, поряд же жив. Стільки нишпорили і ніхто не відкопав, поки сам не виліз.

Бридко стає від фігур у саду. Лев з головою точно не товаришує, раз таку гидоту по периметру розставив. Але він вважає, що ці ідоли його захищають, надають сили. Ці його вірування ще з дитинства пам'ятаю. Стискаю кулаки, готуюся до бою, хоча вже нюхом чую – запізнився.

Тарган втік. Нема його тут. Моя ненависть настільки сильна, що чую його присутність краще за будь-який радар.

Розкидаю його людей. Я на допомогу з собою взяв двох вірних хлопців, вони допомагають. Але кров ворога, вона лише сили надає, болю нема. Є тільки спрага помсти та гірке усвідомлення, що Лев знову вислизнув. Потім допитаю його людей, потім знову йтиму слідом. А зараз біжу до кімнати Каріни. Місце її ув'язнення знаходжу легко, наче веде мене невідома енергія.

- Погнали, - протягаю їй руку.

Вона не сумнівається... довіряє... кладе вузьку долоню мені в руку.

Дивлюся в перелякані, сповнені сліз очі… блакитні… гарні… шалено привабливі… чужі… Це не моє небо.