Розділ 20

Ворон... уперше так мене назвала вона. Ніхто цього не чув, окрім охоронця. Але дуже скоро у в'язниці до мене прилипла саме ця кличка. Іноді я забував своє ім'я і відгукувався лише на Ворона. І щоразу образ голубки виникав перед очима.

Я не сумував… я вив, згоряв у своїй одержимості та безпорадності. Подумував про втечу… Але це було нереально, у місці де я сидів, без сторонньої допомоги ззовні.

Вона приходила до мене ночами, вона жила в мене в голові і щомиті мучила. Так не буває! Потрібно викинути її з голови.

Мені дали вісім років. Про яку жінку я взагалі можу мріяти? Мені треба тут виживати.

Я шаленів, звірів, зривався на співкамерниках. Мене стали обминати.

- Він не має страху. Його не притиснути. Краще не зв'язуватись, – так шепотілися за моєю спиною.

І реально на конфлікт ніхто не йшов. Я заробив авторитет, хоч і не прагнув цього.

Міг дістати багато що з волі, влаштував собі досить комфортне життя. Але чи це мало значення? Хотів тільки побачити її ще раз... цим жив... плекаючи тендітну надію.

Мені діставали газети з того іншого світу. Я жадібно шукав інформацію про неї... і про батька... Були й роздруківки з інтернету... Я знав, що кар'єра мого тата йде вгору. А ось про неї було дуже мало інформації…

Дорого мені обійшлося її фото, але я все ж таки його дістав... Ховав та оберігав як зіницю ока. Не спав уночі, дивився. Нехай темрява, але це не заважало мені милуватися її рисами обличчя. Навіть на фото не дуже хорошої якості її очі були неможливо блакитними, соковитими та яскравими… Я дивився на неї нескінченно довго, до різі в очах, і все одно не міг відірватися. Безумець… ідіот… я зневажав себе, але не міг цього припинити…

Так минуло півроку мого ув'язнення.

Ні, мені не полегшало. Час не лікує. Він ріже, не щадить, розриває душу і перетворює в жалюгідну сумуючу тварину.

Як могло так зірвати дах від незнайомки? Я ніколи не знайду відповіді на це запитання.

Але час був безжальний до мене. У мене було десять її фотографій. Як я їх дістав? Важко. Мізерно мало… Я хотів її бачити, мене скручувало, ламало, цей біль відчувався фізично. А потім я згадував, скільки мені ще сидіти і хотілося битися головою об стіну. Найстрашніше – це безпорадність.

- На вихід, - мене розбудив наглядач, коли я під ранок провалився у важке забуття, тримаючи руку на її фотографії.

- Чого? Що?

- За мною! - скомандував і показав на двері.

- Якого дідька? - огризаюсь.

Мені снився сон, де я майже впіймав свою голубку. А реальність знову боляче вдарила безпорадністю.

Ще цей незрозумілий поспіх з ранку. Куди мене ведуть? Навіщо?

Іду за наглядачем коридорами. Роздратування наростає. Тривоги нема.

Ми виходимо з тюремного корпусу, повертаємо убік, до маленької будівлі, куди нам ув'язненим вхід суворо заборонено.

Наглядач мовчки відчиняє одну з металевих дверей. На мене не дивиться. Переступаю поріг. Нічого хорошого не чекаю. А тут завмираю. Втрачаю дар мови. Очі вилазять із орбіт, а серце стукає так, що ще трохи й розірветься.

У темно-синій потворній кімнаті, на дерев'яному столі, закинувши ногу на ногу, сидить голубка і лукаво дивиться на мене.

- Ти… – тільки й можу сказати.

Хапаю ротом розпечене повітря. Уловлю її запах. Я дихаю. Яке ж смачне повітря… так пахне життя… А життя – це голубка.

- Привіт, Нік, - ангельський оксамитовий голос, небесні очі. Знову тону в них.

- Як ти вибила побачення? - підходжу до неї.

Мене тягне не просто сильно, а затягує в пекельну вирву почуттів. Мені треба бути до неї якомога ближче, доторкнутися, поцілувати.

- Як ся маєш? – простягає руку і торкається мого волосся.

Мене підкидає на місці так сильно, що перед очима вибухають блакитні феєрверки. Хапаю її за шию і притягаю до себе. Впиваюся в губи. Цілувати ... довго ... вічно ... до знемоги ... до смерті ... Пити її ... і відчувати, що все ще можливо, це далеко не кінець.

Кров біжить по тілу розпеченою лавою. Вона в моїх обіймах і ми горимо разом як одне ціле. Немає нічого важливішого, ніж голубка в моїх руках, немає нічого солодшого. Відриваюся на секунду, щоб подивитися в її очі, потонути в них, увібрати свіжість.

Невже не сон?

Вона сама прийшла до мене?

Голубка поряд…

- Під крилом ворона, - муркоче мені в губи і треться щокою об мою щоку.

Струм біжить по венах... чистий, нереальний, я прокидаюся від того болючого безпам'ятства, в якому перебував після нашої зустрічі. Стискаю її до хрускоту кісток, емоції вирують, шукають виходу.

- Голубко моя, - зариваюсь руками в шовковисте волосся.

Ніколи мені не вгамувати спраги. Дивної, дикої… моя одержимість зростає… І я розумію, що не можу зупинити цю лавину.

Не знаю, що зі мною, немає жодного визначення. Але я знаю одне – не можу без цієї жінки.

- Ворон сумував, - сміється.

Сміх заливистий, соковитий, як ангельська пісня.

Можна вічність нею милуватися. І все одно буде мало.

- Чому ти не сказала, що дружина мого татуся? Ти ж знала, хто я, - до почуття ейфорії домішуються ревнощі, пекучі, отруйні.

- Яке це має значення? - її спритні пальчики пробігають по моїй руці.

- Викладай все! Хто ти? Навіщо все це? Що це за ігри? Василіса, - вимовляю її ім'я… і все знову відлітаю… Зараз її очі – це хмари, і я хочу бути вороном, я хочу парити там, разом із нею.