Розділ 19

- Навіщо моє визнання? Які цілі ти переслідуєш?

- Так треба, - поправляє шовковисту, білу гриву волосся.

Тільки вона підходить до дверей, ті одразу ж відчиняється.

- Голубко, - роблю крок до неї. Натикаюся на невдоволений погляд поліцейського. - Ти прилетиш знову?

- Під крило ворона, - озирається і дарує мені такий погляд, від якого душу вивертає. І мені реально здається, що за її спиною виростають білі крила, вона змахує ними. Брязкіт дверей і… я один у кімнаті. Наче й не було нічого. Було… ще як було… її запах він в'ївся під шкіру… Мені треба відчути його знову… звичайного повітря недостатньо… Задихаюсь.

І я сідаю писати зізнання у вбивстві мужика, якого знати не знаю. Вішаю на себе тяжкий злочин і навіть сумнівів у голові немає. Що вона зі мною зробила? Чому я так роблю? Я не маю відповідей. Я просто знаю, що так треба. Сліпо. Безглуздо. Дико. Але інакше я не можу. Я вже собі не належу... Вона забрала з собою моє серце... а мій розум просякнутий болісною одержимістю.

Я буквально біг до зали суду, про свою долю не думав, хотів її побачити. Просто подивитися у небесні очі, тонути у них. Але її не було. Місце у третьому ряді порожніло. Я не чув, що каже прокурор, що відбувається в суді… Все втратило сенс… Не пам'ятаю, чим закінчилося засідання, як мене повели назад до камери. Навіть не зрозумів, що скоїв.

Як вона змогла так швидко змінити мене? Так не буває в житті… Але з того часу я думав тільки про мою Василісу… Я оманливо називав її своєю, це трохи вгамовувало біль, дозволяло існувати. Але без неї тепер все втратило сенс.

Вироку суду я не пам'ятаю. Мені було начхати. Адже саме в цей момент, коли я встав, щоб вислухати, на скільки років мене замикають у клітку, за те, в чому я власноруч зізнався, чого не робив… я побачив її… Вона зайшла до зали під руку з… моїм батьком. Вона дивилася на нього, своїми небесно-блакитними очима, посміхалася… не мені… йому…

Батько не мене не дивився. Вона також. Я був один зі своїм болем та вироком. Мене грати відрізали мене від світу, від них. А сила тяжіння стала нестерпною. Впиваюся скрюченими пальцями в прути. Дивлюся в її обличчя, подумки благаю: «Подивися ж на мене! Подивися!». Василіса не дивиться... вона мило перемовляється з моїм батьком, ніби вони прийшли до театру на цікаву виставу.

- Мені соромно за тебе, сину! – вигукує Лев, театрально крутить головою, піднімає на мене очі… а там… тріумф…

Тоді я ще не повірив ... Подумав, здалося ... Він же мій батько, йому просто за мене соромно, він думає, що я реально вбив того чоловіка.

А я продовжую дивитись на свою голубку… Та вона для мене саме голубка, біла, повітряна, недосяжна мрія.

Вони йдуть під руку... щаслива пара... Ще до того, як засідання закінчилося. Я залишаюся в клітці… зі своїм болем, з дикою одержимістю…

Я навіть не можу боротися за неї. Ні, не тому, що він мій батько, заради голубки, я готовий на все страшно подумати, але я реально заради неї можу піти на що завгодно. Заради жінки, яку взагалі не знав і бачив двічі в житті.

- Хто це? – питаю у поліцейського, коли голубка разом із моїм батьком зникла за дверима.

- Тю, ти чого свою мачуху не впізнав, - сміється. - Ось, якби більше часу сім'ї приділяв, батька з весіллям привітав, може, менше дурниць би накоїв і тут би не сидів, - видає повчальну промову.

- Дружина мого батька, - шепочу онімілими губами.

- Ну так. Василіса Повзунова. У них таке весілля було! Ух! - поліцейський заздрісно свистить. – Я фотки дивився. І дівчина реально симпатична. Пощастило твоєму батькові.

Ще як пощастило.

Саме тоді я зненавидів свого батька... Ревнощі мене з'їдали... Я вдень і вночі уявляв, як його руки торкаються моєї голубки.

Не за зраду, не за приниження, я зненавидів його через неї.