Розділ 14

Я любив жінок, не пропускав жодної спідниці. Завжди. Скільки пам'ятаю себе. Але тут я побачив янгола. Неземна дівчина. Невагома. І всі жінки вмить втратили для мене сенс. Вона ніби зійшла з неба. Біле волосся, забране у високий хвіст, чуттєві великі губи, високі вилиці, прямий акуратний ніс. А очі… побачивши їх раз просто неможливо забути… У них хочеться тонути, дивитися, безперервно, довго, вічність… Вони дарують такий спектр відчуттів, що ти задихаєшся від емоцій, завжди різних, соковитих, яскравих, неповторних. Її очі… я бачив їх вдень та вночі… я не жив, існував… гнаний одним бажанням… побачити ще раз, розчинитись у бездонному блакитному вирі.

Там було стільки таємниць, що життя не вистачить їх розгадати. Але того разу я вловив головне – інтерес до моєї персони. Не як глядачки вистави, ні… чисто жіночий. Мужчина таке відчуває.

Тільки що з того? Я за ґратами. Мені з дня на день винесуть вирок. Як я зможу спіймати янгола? Як зможу з нею поспілкуватись?

Мене більше не хвилював судовий процес. Я дивився на неї і тонув, ішов на дно і розумів, що більше не випливу. Ось так одразу потрапив у капкан та здурів від бажання доторкнутися до янгола. Вона здавалася недосяжною. Далекою та нереальною.

Не буває такої сліпучої краси. Навіть не зовнішність… це було набагато більше… вона світилася зсередини, дурманила своєю енергією.

Вона дивилася на мене, своїми величезними очима, з ідеально загнутими довжелезними віями. Невідривно. Губи відкриті… вони манили поцілувати, спробувати їхню насолоду… А поцілунок із нею – це райський нектар. У цьому я вже тоді не сумнівався, мене ламало на лаві підсудних, не від підлості близьких, а… від того, що не можу її поцілувати, обійняти… вдихнути аромат, який я вловив навіть крізь відстань, що розділяє нас.

Куплені свідки розпиналися в тому, який я монстр. Прокурор видавав один фальшивий доказ за іншим. А мій адвокат... продажний черв'як... іншого мені ніхто не дозволив би взяти, лише розводив руками і пропонував у всьому зізнатися.

Брати на себе вбивство мужика, котрого до цього в очі не бачив? Ніколи! Вішати на себе тавро вбивці. Не дочекаються! Хоча свідки вже довели, що я з тим чоловіком, виявляється… знався… та посварилися ми… і ніж у мене в руці бачили…

А насправді я знайшов його тіло, хотів допомогти, але мене взяли. І до вбитого мене вміло так підвели. Я тоді шмаркач був недосвідчений. Двадцять п’ять років всього стукнуло. Попався у тенета Повзунова. Я ще тоді повною мірою не вивчив його гнилу натуру.

Хоч вже за плечима мав колонію для неповнолітніх. Набагато пізніше я дізнаюся, що й туди мені тато допоміг потрапити та приплатив начальнику, щоб мені спуску не давали, кошмарили днями та ночами. А я ще голову ламав, за що до мене таке «особливе» ставлення. Вічно віддувався за косяки всього загону. Але я вижив. Вийшов. Пробував розпочати нове життя. Навіть почало виходити… а тут вбивство… термін пристойний світить…

Але хіба це має значення, якщо на мене дивиться блакитна безодня?

У цей момент я зрозумів, як руйнувалися цілі імперії через жінок. За цей погляд… можна все віддати… і ніколи не пошкодувати…

А й зараз не шкодую. Я вдячний долі, що вона була в моєму житті. Довелося б вибирати, спокійне життя без неї чи кілька хвилин у обіймах Василіси, а потім вічне пекло… а безперечно вибрав би другий варіант. Мене тримають спогади, дають сили, і біль… він солодший за порожнє життя, в якому я б не знав Василісу…

Я шкодую… не вберіг. Шкода, що ніколи не була моя…

Але вона подарувала мені сина. Нашого сина... Не їм, а саме мені. А можливо, ще й донька вижила… Ех, Васько… просто повернися… зраджуй… бреши… плети свої сітки… дозволь мені бути в них вічним бранцем… Тільки ЖИВИ!

Я не пам'ятаю того процесу. З голови вилетіло, що всупереч старанням адвоката планував захищатися. Я був ще наївним юнаком, і в мені теплилася надія на справедливість. Мені здавалося, що світ не настільки жорстокий. Що люди вміють співчувати, вони добрі. І мій батько, нехай він не проста людина, але він любить мене.

Так, після того, як дитинство я провів у глухому селі і харчувався хлібом та водою, під опікою напівсліпої бабусі. Я чекав приїзду батька, який раз на місяць з'являвся, щоб розповісти мені, яка я нікчема, як маю його обожнювати, як змушував мене годинами стояти на колінах і дякувати йому. Ех…якби тільки це… Повзунов був майстром психологічних тортур. Це я повною мірою дізнався, коли він все ж таки забрав мене до себе, щоб через рік відправити в колонію для неповнолітніх. Але я не вірив, що це він влаштував. Він же мій батько… він хоче добра… він мене любить… Прозріння прийшло надто пізно, коли більшу половину життя я провів за ґратами. Коли чаша горя була спита сповна... Але все ж таки я був щасливий... спотворено, дико, але шалено щасливий. У моєму житті була Василіса...

Перерва у судовому засіданні. Мене виводять із зали. А мені хочеться кричати, вириватися, брикатися...

Все що завгодно, тільки не забирайте у мене цього погляду! Прошу! Він мені потрібен!

Але я розумію, наскільки дико та недоречно це виглядає. Я збожеволів, але ніхто й ніколи не зрозуміє мого божевілля… Моєї одержимості невідомою дівчиною, яка проводжає мене поглядом… а я тону в цій синій бездонній, і вже не можу без неї жити.

Мене замикають у маленькій кімнатці. Ставлять тарілку з якоюсь юшкою.

Їжа? Серйозно? Коли я божеволію! Коли у мене перед очима вона?

Коли відчинилися двері, я ледве встояв на ногах. Притулився до стіни, розплющив очі й дивлюся на свою мрію. Моя спокусниця з'явилася на порозі. За нею зачиняються двері, і ми залишаємося на одинці. Хіба я міг мріяти про такий подарунок долі!

І при цьому я розгублений. Стою як ідіот. Відкриваю та закриваю рота. Судомно добираю слова. І все здається неправильним. Що їй сказати? Як розпочати розмову?

У мене ніколи не було проблем із дівчатами. Завжди легко знаходив спільну мову. Ніхто не чіпав мого серця. Жінки мені були потрібні для розваг. І хотілося поспілкуватися та пізнати більшу кількість. А потім я йшов і не міг згадати навіть їхніх імен. Вони всі зливалися в одну розмиту картину.