Розділ 12

- Вадим землю рив, щоб тебе звільнити. Я з ним працював, та й зараз у бізнесі частенько перетинаємося, - каже задумливо. - Твій брат той ще фрукт, але за нашу команду. Повзунів і йому крові попив достатньо.

- Так, ми закопали сокиру війни, начебто, - погоджуюсь.

Були часи, ми з братом були готові горло один одному перегризти. Все через неї…

Васька відбирала розум, підкоряла собі. І робила це все без видимих ​​зусиль, граючись.

Її життєвий шлях покритий таємницею мороку... як і смерть... Занадто багато таємниць вона забрала з собою.

Хотів забути, спробувати жити далі, але розумію, доки все не розплутаю, спокою мені не буде. Поки є хоча б маленький шанс, що моя дочка жива… я її шукатиму.

У те, що Васька могла вижити, практично не вірю… Повзунов каламутить воду, отруює нам життя, так було завжди. А ось те, що він причетний до її смерті – це факт. І він заплатить. Кулаки стискаються, нутрощі скручуються в тугий вузол, у мене більше немає крові, тільки ненависть…

Все, що залишилося в мені від людини, належить моєму синові. Нашому з Ваською… А була ще й дівчинка. Я був упевнений – мала не вижила. А ось Повзунов, хай йому грець, посіяв зерна сумнівів.

- Вадим так само нишпорить у пошуках свого батька. Отже, тут він може нам знадобитись, – Бодя каже впевнено. Відчуваю, що він непогано ставиться до мого брата. Хоча завжди дуже обережний із людьми. Чим Вадим заслужив на його довіру?

Як з'ясувалося нещодавно, біологічно Вадим мені не брат. Він рідний син Лева Ползунова, я ж плід його помсти. Я син жінки, якою він був одержимий. А моя мати любила іншого, від нього завагітніла, але через підступи Повзунова вони розлучилися. Лев підлаштував мою смерть у пологовому будинку. Мати була певна, що я не вижив. Пізніше вийшла заміж за отця Богдана і виховувала його як рідного сина. Так що Бодьці дісталося все невитрачене материнське кохання. А ще моя сестра, дочка тієї людини, яку шалено любила моя мати.

А мені дістався Повзунов. Він підробив документ так, що на паперах я вважаюся сином. А за фактом джерелом помсти. На мені він відігравався за всі свої невдачі. На мені зривав злість. Діставалося, звісно, ​​і Вадиму. Його Повзунов теж за щось ненавидів.

Так що з Вадимом ми пов'язані сильніше, ніж кровний зв'язок. Нас назавжди пов'язує ненависть до монстра, який виростив нас. І... одержимість однією жінкою... Та така, що ні він, ні я, досі не можемо прийти до тями.

А кого вона любила? Кого б вибрала? Чи була Васька здатна на кохання? Ніколи мені не знайти відповіді на ці запитання. Так само, як і не розгадати таємниць її душі. Пізно… надто пізно… Немає її більше…

Серце стискається у кривавих судомах. Ніколи мені з цим не змиритися… не прийняти…

- У нього свої розрахунки з Повзуновим. Але ти маєш рацію, цілі у нас сходяться, - відвертаюся.

Неприємно визнавати, що я в боржниках у брата. Незважаючи на наше суперництво в минулому, пізніше він зробив дуже багато для мене. Не забував у в'язниці. Допомагав на волі. Навіть за справами доглядав. Загалом оберігав він мене. Як ніхто і ніколи...

Можливо, почуття провини… чи щось інше… А може, я просто вже не бачу доброти в людях. Постійно шукаю якусь каверзу.

- Не любиш бути в боржниках, - Бодька хитро мені підморгує.

- А хто любить? - огризаюсь.

- Ти ще око на його дружину поклав. Не проти ж забутися з копією? - допитливо на мене дивиться, норовить під шкіру залізти.

- Тобі зайнятися нічим? Так хочеться в чужій брудній білизні колупатися? - підходжу до вікна, стискаю підвіконня до хрускоту кісток. – Бодь, їдь у столицю до дружини. Займися своїм життям.

Друг недавно переїхав. У місто де він виріс, там його друзі та родина. Але дуже часто навідується до мене. Я б сказав надто. Хоче повернути борг, бо я допоміг їм з Лізою возз'єднатися. Тільки мене його турбота вже втомлювати починає. Ще й підколює, гад. Не зі зла ... але на хворі мозолі все одно настає.

- Поїду, - киває. – Але згодом назад. Чую, заварушка тут намічається. Я буду поряд, – каже серйозно, в очах упевненість.

- Я знаю, що можу покластися на тебе, - повертаюся до нього. Намагаюся говорити максимально миролюбно. З останніх сил стримую демонів. Рани надто кровоточать, сьогодні все б'є прицільно, в серцевину нутра... мої демони чують кров і біль, облизуються, хочуть поласувати. – Якщо буде потреба… покличу… Але зараз я сам розберуся… У тебе сім'я, діти, цінуй щастя та лови кожен момент.

Іду до дверей.

- Я б радий. Але ж загроза, Нік! - його голос вдаряє мені в спину.

- Нема загрози, Бодь. Битва починається не на твоєму полі. Лізці привіт передай, - відчиняю двері.

- Ось сам і передай. Скільки вже не дзвонив.

- Неодмінно, - киваю та зачиняю двері.

Видихаю. Коли звір у сказі, йому протипоказано будь-яке спілкування. Тільки самотність… чи вороги…

Вилітаю з дому. Застрибую на байк. Мчу по трасі… за місто… геть. Вітер в обличчя, швидкість... А перед очима її обличчя... Васька...

Ех, Бодька… все вірно ти сказав. Не проти я з Карінкою забутися. Щось у ній безперечно є. Знову у нас із братом смаки збігаються. Він собі зліпив, а я вже заглядаюся.