Розділ 5

Це мені дорого коштуватиме. Чим я тільки думала? Ні, я не думала. Навіщо я це робила? Гарячкові думки вихором проносяться в голові. І при цьому я продовжую притискатися до дивного мужчину і дивитися широко розплющеними очима на свого чоловіка.

Навіть у цій ситуації я не можу відлипнути від нього. Немов приросла до Ворона, і не в силах розірвати тяжіння. Чому мені так приємно подумки називати його вороном? Навіть відчуваю, як душу гладять чорні крила. Страшенні дива тривають. Магнетизм, який веде нас до смерті.

А я ж знаю, наскільки швидкий на розправу мій чоловік. А вже за таке свавілля пощади можна не чекати. Треба якось пояснити все. Як?

- Привіт, Вадиме, - чоловік міцніше притискає мене до себе.

- Доброго здоров'я, - чоловік робить жест рукою, і охоронці відходять від нас на пристойну відстань. – З визволенням!

- Пасибі, - незнайомець перебирає пальцями на моїй талії.

Що відбувається? Я чекала будь-чого, але не такого…

- Дивлюся, ти вже познайомився з моєю дружиною, - чоловік киває у мій бік.

- Освоююсь, - нахабно заявляє мій нічний незнайомець.

- Я бачу, - Вадим закидає голову і заливається гучним сміхом. – Мабуть, за Ваську її прийняв.

Чоловік здригається, ніби його щойно вдарили. Тільки но від нього виходив жар, а миттєво починається завірюха, холод пробирає до кісток.

Чому я так чітко вловлюю його стан?

Він розтискає обійми, я відходжу на два кроки від нього. Ми це робимо синхронно, ніби між нами раптом виросла крижана стіна.

- Не варто, - чоловік каже глухо. На мить закриває очі. Робить глибокий вдих.

- Я сам не хочу минуле турбувати, тільки воно зараза як скалка, засіло глибоко, і занадто часто дається взнаки, - Вадим підходить до чоловіка ближче, подає йому руку. – Ласкаво просимо на волю. Освоюйся.

Вони пожимають руки. Довго дивляться один на одного. Між ними німий діалог, зрозумілий лише їм.

- Минуле не в минулому. Ти це знаєш, - Ворон повертає голову і обдає мене пітьмою своїх очей.

- А де подяка, що я землю рив, щоб тебе раніше терміну витягти? Разом із твоїм дружком Богданом, – чоловік каже весело. Він явно в хорошому настрої.

– Я з ним бачився. Знаю, що й йому ти допоміг після колючки на ноги встати. Дякую, - дивний мужчина говорить без емоцій. Доброзичливо, але відчужено.

Зовсім іншим голосом він розмовляв зі мною. Від цих спогадів миттєво натовп мурашок пробігає моїм тілом.

- Своїх у біді не кидаємо, - Вадим підморгує. - Ти знаєш, все, чим можу, залюбки допоможу. Ось тільки дружину мою лапати перестань, - задерикувато сміється, в голосі ні краплі образи. - До речі про неї, - дивиться в мій бік, погляд миттєво стає колючим. – Карінко, годі вуха гріти. Нам із братом багато обговорити треба. Там для тебе скоро зірка співатиме, Андре Міллер власною персоною. Розважайся. Для кого стараюсь.

- Брат… - перепитую тихо.

- То ви ще не познайомилися, - б'є себе рукою по коліну. – Тільки затискалися. Ну, йому можна пробачити, він обізнався. А ти що думала?

- Я… - у голові хаос… ніякого навіть найдурнішого пояснення.

- Знайомтеся. Микита – мій брат. Каріна - моя обожнювана дружина, - з цими словами чоловік різко привертає мене до себе і цілує в губи.