Розділ 2

Через три роки…

- Щаслива ти, Карінко, - Тоня заздрісно оглядає будинок. - Мужик у тебе золотий, таке свято влаштував! А який подарунок! Шик! - закочує очі. - Він же за нього космічну суму відвалив!

Тягнеться до кольє на моїй шиї. Руки тремтять. Милується грою діамантів. Очі жадібно блищать.

- Так… гарне, - сумно зітхаю.

- А ти все хандриш! Припиняй, га! – Тоня продовжує розглядати мої прикраси. – Сережки краще покажи. За твоїм волоссям нічого не видно! Навіщо таку розкіш ховаєш! - намагається прибрати моє волосся з обличчя.

- Зачіску зіпсуєш! - злякано відсахується від мого різкого тону. Поправляю волосся, ретельно ховаю синець за вухом на шиї. Синці під оком я замаскувала макіяжем, але і волосся, як додаткова страхівка не завадить.

- Кому здалася твоя зачіска, коли у вухах каміння царські! – невдоволено бурчить Тоня. - Все ж щасливий квиток ти, Карінко, витягла, - робить ковток кави.

- Ще який, - відвертаюся до вікна. Непомітно скидаю з щоки самотню сльозинку. Треба краще тримати себе в руках.

- Мій ось скупердяй, я шубу у нього рік випрошувала! А твоєму й говорити не треба, все, що хочеш до твоїх ніг кине, - знаходить поглядом мого чоловіка і дивиться на нього з неприхованим обожнюванням. – Він один такий на мільйон. І твій! Фартова!

- Він Андре Міллера замовив! – до нас підходить Галина, дружина партнера з бізнесу мого чоловіка.

- Не може бути! - Тоня ледь зі стільця не падає.

- Сама здивувалася, коли дізналася. Карінка тебе розважатиме зірка світової величини! - Галина обіймає себе руками та розгойдується в такт уявної музики. – На його концерт квитків не дістати. А сьогодні він тут живий і для тебе! Ну і для нас, звісно!

- Треба сфоткатись обов'язково. У соцмережах усі заздрити будуть! - Тоня поправляє сукню. – А ти не знала? - смикає мене за руку.

- Від Галі вперше почула, - видавлюю з себе посмішку.

- Чого кисла така?

- Розбалували тебе, Карінко! - повчально промовляє Галя.

- Угу, - мичу. Що їм ще відповісти.

- Ненаглядна моя! Я так сумував! - чоловік підкрадається ззаду. Цілує мене в щоку. Інстинктивно здригаюся. - Налякав? Не очікувала? – заливисто сміється, Галя та Тоня регочуть з ним в унісон, вигинаються, як кішки.

- Вона тебе зачекалася, - Тоня безсоромно пожирає його очима.

- Королева мого серця, сподіваюся, тобі подобається свято? – обіймає мене за талію.

- Дуже, - киваю, посміхаюся. Намагаюся не рухатися. - І за подарунок дякую, - торкаюся пальцями кольє на шиї. - Не варто було так витрачатися.

- Що гроші порівняно з тобою! Ти гідна всіх скарбів світу!

Дівчата охають. Гості підходять ближче та заворожено слухають.

- Чудове свято, - намагаюся говорити привітно.

- Ходімо зі мною, - бере мене за руку, переплітає наші пальці. - Усамітнимось ненадовго, побалакаємо, - повертається до гостей. – Перепрошую, кохання… ви розумієте…

У спину мені втикаються понад двадцять заздрісних поглядів. Відчуваю їх усі. Спотикаюся. Ноги погано слухаються. Чоловік одразу мене притримує.

- Обережніше, ненаглядна.

Ми виходимо зі святкової зали. Проходимо розкішними старовинними коридорами особняку, входимо до його кабінету. Чоловік зачиняє двері.

Миттєво притискає мене до стіни. У ніс ударяє запах деревини та гіркоти. Його постійний парфум.

- Ти хто?

- Ніхто, - відповідаю завчено. Це питання я чую разів по десять на день.

– Я хто?

– Ти дав мені все. Витяг із болота. Ти мій рятівник, – відповідаю не замислюючись. Зволікати не можна.

- То якого дивлячись на твою фізіономію бридко стає? Думаєш, я не бачу? Що ж ти за істота така невдячна, Карінааа! – моє ім'я звучить як вигук із потойбічного світу.

– Дякую за все, – відповідаю голосом робота.

- Погано. Дуже погано, - хапає мене за шию.

- Ой ... - втискаюсь у стіну. – Обережніше… там…

- Синяк. Ти впала зі сходів. Сільська дівка необтесана, - проводить холодними пальцями по моїй щоці.

- Вибач. Я незграбна, - миттю погоджуюсь.

- Вчися цінувати свого рятівника. Відповідай статусу. З днем ​​народження, дружино, - двома пальцями відтягує вниз мою губу. - Не розчаруй мене сьогодні.

- Дякую за свято, - вислизаю з його ослаблої хватки. - Буду дуже старатися.

Вибігаю. Зачиняю двері. Тяжко дихаю, наче пробігла кілька кілометрів.

Заходжу до туалету. Вмиваюсь холодною водою. Перед дзеркалом пробую приклеїти до обличчя максимально правдоподібну посмішку.

Повертаюся до зали. Щойно переступаю поріг. Шкіру з правого боку обпалює. Удар струму. Обертаюся. Біля протилежного входу стоїть чоловік. Я не знаю його…

Серце починає шалено битися, повітря іскрить, а я згоряю в незрозумілому чорному вогні. Ці очі, вугільні, бездонні, лякаючі. Здається… я десь їх бачила раніше…